Розділ «Бродяги Пiвночi Історія про любов, дружбу та пригоди під зоряним небом»

Щойно чоловік пішов, маленька голівка Ніїви стривожено визирнула з-за гілля. Деякий час ведмежа роззиралося, потім злізло стовбуром кедра на землю. Малий жалібно заскімлив, але Нузак не поворухнулася. Він підійшов, завмер біля непорушної материної голови, вдихаючи людський запах у повітрі. Ніїва ткнувся мордочкою в ніс Нузак, просунув носика під її шию, куснув за вухо — випробуваний спосіб пробудження. Ніїва розгубився. Виліз на велику м’яку спину матері. Всівся і тихенько завив. У тому завиванні з’явилися дивні нотки, а з горла вирвався стогін, подібний до дитячого плачу.

Повертаючись зі струмка, Челонер почув виття — його серце стислося від жалю, до горла підступив клубок. Йому доводилося чути, як плачуть діти — а це було маля, яке лишилося без матері!

Підкравшись до кедрового дерева, він побачив мертву Нузак і Ніїву на її спині. Челонер убив багато тварин за життя: такою була його робота — вбивати й торгувати шкурами тварин, убитих іншими людьми. Однак такого він ще ніколи не бачив. Він почувався так, ніби скоїв страшний злочин.

— Пробач мені, — прошепотів він, — маленьке чортеня, мені дуже шкода!

Він ніби вимолював прощення. Але тепер треба було дещо зробити. Челонер тихо-тихо, рухаючись за напрямком вітру, — так, щоб Ніїва не почув, — підкрався до ведмедика ззаду. Коли Ніїва нарешті відчув небезпеку, мисливець був уже за десять футів, і втікати було надто пізно. Челонер схопив із блискавичною швидкістю малого, перш ніж той устиг зіскочити зі спини матері, а тоді запхав у мішок.

За все життя Челонеру не доводилося переживати такого напруження, як у наступні п’ять хвилин. Попри горе і страх, дика войовнича кров старого Сумінітика заграла в жилах Ніїви. Він дряпався кігтями, кусався, бився й ревів. На ці п’ять хвилин він обернувся на п’ять бісенят в одному тілі. Коли Челонер нарешті обв’язав шию Ніїви мотузкою і товстеньке ведмежатко опинилося в мішку, руки мисливця були подерті й пошкоджені в багатьох місцях.

У мішку Ніїва продовжував борсатися, аж поки не втомився. Челонер тим часом знімав шкуру з Нузак і вирізав необхідне м’ясо й жир. Очі мисливця заблищали — шкура ведмедиці була дивовижною. Він загорнув у неї м’ясо й жир, а паку зв’язав шворкою з сириці. Потім причепив до нього свої плечові ремені. Зігнувшись під тягарем важезної туші, що тягнула на добрих шістдесят фунтів, чоловік прихопив рушницю і… Ніїву. Вийшов із лісу він по обіді, а дістався до табору десь перед заходом сонця. На кожному кроці Челонера Ніїва боровся, як спартанець, майже до кінця шляху.

Зрештою він принишк у мішку і майже не подавав ознак життя. Навіть коли підскочив Мікі й підозріло обнюхав ведмежу в’язницю, Ніїва не протестував. Усі запахи тепер змішалися, та й звуків він теж не розрізняв. Челонер геть знесилів. Кожен його мускул, кожну кісточку пронизував біль. Одначе спітніле брудне обличчя мисливця задоволено світилося.

— Ет, який ти відважний, чортеня мале, — сказав Челонер, розглядаючи в’ялий комочок у мішку й уперше за день набиваючи люльку. — Відважний, кажу тобі, чортенятко!

Він прив’язав кінець зашморга Ніїви до деревця й обережно розкрив мішок. Тоді викотив ведмежатко на землю й відступив. На той час Ніїва вже був готовим до перемир’я з Челонером. Та, викотившись із мішка, засліплене яскравим світлом ведмежатко побачило не його, а Мікі! Охоплений цікавістю Мікі незграбно виробляв захоплені викрутаси і, вочевидь, мав намір обнюхати новенького.

Оченята Ніїви заблищали. Що це за клаповухе одоробало? Мабуть, дитинча того страховиська — ворога! Що означають дикі конвульсії й метляння хвостом невідомої істоти? Виклик на битву? Певно, що так. Що ж, принаймні це створіння мого зросту… Ще мить — і Ніїва, максимально натягнувши мотузку, накинувся на щеня. Мікі, який щойно весело й щиро пропонував дружбу, повалився на спину. Він дриґав кумедними лапками в повітрі і відчайдушно кликав на допомогу. У скавчанні, що порушило вечірній спокій і тишу дикої природи, звучало невимовне горе.

Ошелешений Челонер нерішучо завмер. За інших обставин, він би розборонив маленьких задирак, але дещо зупинило його. Ніїва нависнув над бідолашним Мікі, а той ганебно задер недоладні лапки догори, мовляв: «Здаюсь». Раптом ведмедик повільно розчепив хватку й відхилився від цуценяти. Він знову побачив двоногого звіра. Інстинкт, на який ведмежа покладалося більше, ніж на розум, змусив його непорушно завмерти й втупитися в Челонера. Мікі знову задриґав лапами, заскімлив, заметляв хвостом, ніби благаючи помилування. Він облизнувся й почав вовтузитися — здавалося, він хоче сказати Ніїві, що не має ворожих намірів. Ведмедик виклично загарчав, не відриваючи очей від Челонера, і потихеньку зліз із Мікі. Цуценя, боячись поворхнутися, й далі лежало на спині задерши лапи.

Здивований Челонер повільно відійшов, заліз у намет і вже звідти спостерігав за ведмежам крізь щілину.

Ніїва перестав вищирятися й глянув на цуценя. Можливо, десь у глибині душі давній спадковий інстинкт підказував йому, що, втративши матір, він утратив ненароджених братів і сестер, а отже і дружбу, і безліч веселих дитячих ігор. Мікі відчув зміну настрою розлюченого чорного звірятка, що хвилину тому було ворогом. Песик несамовито забив хвостом і помахав передніми лапками до Ніїви. Проте, злякавшись можливих наслідків, перекотився на бік. Ніїва не поворухнувся, а Мікі радісно затрусився.

Трохи згодом Челонер уже спостерігав крізь отвір у наметі, як цуценя й ведмежа несміливо обнюхують одне одного.

Роздiл 4

Уночі падав дрібний холодний дощ, який принесло з північного сходу. Щойно розвиднілося, Челонер вийшов із намету у вогкий ранок, щоб розпалити вогонь. У заглибині під сосною він побачив Мікі й Ніїву: малі міцно спали, притулившись один до одного.

Першим людину завважив ведмедик. Цуценя ще спало, а Ніїва втупив блискучі очиська в невідомого ворога, який умить змінив його світ до невпізнаваності. Виснажений ведмедик проспав без задніх лап у першу ніч полону й уві сні про все забув. Але тепер учорашні картини знову постали в уяві. Він зіщулився в укритті під деревом, відсунувся глибше й тужливо заскавчав за матір’ю. Почув його тільки Мікі.

Скавучання розбудило щеня. Сонний клубочок поволі випростався, потягнувся довгими незграбними лапами й позіхнув так голосно, що Челонер обернувся. Чоловік побачив дві пари очей, які розглядали його з заглибини під сосною. Песик нашорошив ціле і вкорочене вушка, вітаючи господаря з безмежною радістю й приязню. На обличчі Челонера, що було мокрим від дощу й сильно обвітрилося за 14 місяців північних мандрів, теж з’явилась усмішка. Мікі радісно вискочив з укриття, кумедно звиваючись і дриґаючи на знак невимовного щастя: господар усміхнувся особисто до нього.

Лишившись на самоті під деревом, Ніїва сховався ще глибше. Із тимчасової фортеці визирала лише кругла голівка. Блискучими очиськами малий розглядав убивцю матері.