Розділ «Бродяги Пiвночi Історія про любов, дружбу та пригоди під зоряним небом»

Роздiл 2

Уночі в Ніїви скрутило животик — кольки. Уявіть немовлятко, яке скуштувало біфштекс після маминої циці! Щось таке-от сталося з Ніївою. Зазвичай ведмежата переходять на тверду їжу тільки за місяць, але ніби навмисно природа інтенсивно готувала маля до нерівної боротьби, що невдовзі чекала на нього. Протягом кількох годин Ніїва скиглив і завивав, а Нузак масажувала здутий животик носом, доки малий не виблював, і йому нарешті полегшало.

Потім Ніїва заснув. Прокинувшись, він зачудовано роздивлявся вогненне сонячне сяйво. Учора він милувався золотим сонечком на віддалі. А цього весняного ранку побачив, як воно підіймається за обрієм у дивовижному північному краї. Сонце було криваво-червоним. Ніїва спостерігав, як воно невпинно здіймалося вгору, доки не округлилося, ставши пласким колом — величезне незвідане ЩОСЬ. Спершу малий подумав, що це Життя — страховисько, яке пливе над лісом й суне на них. Отож він повернувся до матері і запитливо заскавчав. Хай там що, Нузак не боялася. Повернувши велику голову до сонця, вона кліпала очима і вочевидь тішилася. Тоді й Ніїва відчув приємне тепло, що дарувало червоне «щось», і, попри занепокоєння, замуркотів під ласкавими променями. Червоне сонце невдовзі стало золотим, і долина знову обернулася на теплий осередок життя.

Протягом двох тижнів після першого в житті Ніїви сходу сонця Нузак не виходила за межі гірського кряжа й болота. Одного дня, коли Ніїві було вже 11 тижнів, вона подивилася в бік чорного лісу — у ведмедів почалися літні блукання. Лапи Ніїви зміцніли, і він уже важив добрих шість фунтів. Непогано як для ведмедика, що народився з вагою всього 12 унцій.

Почалися справжні пригоди — мама повела Ніїву в мандри. У темних загадкових печерах подекуди лишився неторканий сонцем сніг, тому Ніїва два дні скиглив за сонячною долиною. Якось ведмедям трапився водоспад, де Ніїва вперше рибалив у стрімкому потоці. Нузак прямувала все глибше у темний ліс. У цьому лісі Ніїва дістав перші уроки полювання. Ведмедиця привела його до низовини між коліном річки Джексон і річкою Шаматава, що була прекрасним мисливським угіддям на початку весни. Коли Нузак не спала, вона невтомно шукала харчі — порпалася в землі, перевертала каміння та розламувала гнилі колоди й пеньки. Сірі лісові мишки — хай які малі — були основною стравою. Ніїва захоплено спостерігав, як швидко рухалася неповоротка старенька матір, коли траплялася ця дрібнота. Часом Нузак ловила цілу мишачу родину. До цих ласощів додавалися ще сонні жаби й жабенята; іноді джмелі, оси й шершні. Ніїва куштував усього потрошку. На третій день мандрів Нузак знайшла горбочок завбільшки з два людських кулаки, де лишилися заморожені в сплячці мурахи. Ніїва з’їв їх багацько. Солодко-кислий присмак урізноманітнив меню.

Минали дні, чудернацькі створіння виповзали з-під колод і каміння. Ніїва відкрив для себе захопливе заняття — самостійне полювання. Він зустрів другого у своєму житті жука й убив його. Уперше вбив лісову мишу. У ньому швидко пробуджувалися інстинкти старого Сумінітика — відчайдушного батька, який мешкав за три чи чотири долини на північ від їхньої й ніколи не минав нагоди встрягнути в бійку. Наприкінці травня чотиримісячний Ніїва куштував чимало такого, від чого більшість ведмежат його віку померла б. Та від кінчика задерикуватого носика до куценького хвостика цей малий не мав ані краплі легкодухості. Він важив уже дев’ять фунтів і був чорним, як смола.

На початку червня сталася подія, що ознаменувала великі зміни в житті Ніїви. День видався таким теплим і сонячним, що Нузак вляглася на денний сон одразу після обіду. Ведмеді вийшли з лісистої низовини в долину, де зміївся струмок уздовж кам’янистих бережків й оголював біле дно. Ніїві спати не хотілося. Він аж ніяк не збирався марнувати дивовижний полудень на сон. Дивовижний світ вабив маленькі круглі оченята. Ніїва зиркнув на матір і заскавучав. З досвіду він знав, що протягом кількох годин ведмедиця буде мертвою для світу, якщо не полоскотати їй лапи чи не покусати за вухо, та й тоді вона лише підніме голову й нагримає. Ніїві набридло. Йому хотілося зайнятися чимось цікавішим — то він і подався на пошуки пригод.

Ніїва скидався на чорний м’ячик, що котиться зелено-золотими просторами. Він спустився до струмка й озирнувся — маму ще видно. Тоді потупав м’яким білим піском уздовж берега й забув про Нузак. Піщаний берег перейшов у вкритий свіжою оксамитовою травою, що лоскотала лапи. Малий почав перевертати каміння, шукаючи мурах. Спіймав бурундука після того, як переміг у несамовитій гонитві, що тривала аж двадцять секунд. Мало не під носом у ведмедика пробіг білий заєць. Ніїва переслідував Вапуза, доки той не зробив із десяток великих стрибків і не зник у гущавині. Ніїва наморщив носика й пискляво рикнув. Ще ніколи кров Сумінітика не закипала в ньому з такою силою. Йому хотілося щось схопити. Уперше в житті він поривався до бійки — ніби той хлопчисько після Різдва, який отримав у подарунок боксерські рукавиці й не має на кому їх випробувати. Він сів, насупився й роззирнувся, морщачи носа й виклично рикаючи. Ніїва знав: він володар світу, бо всі бояться його матері. Будь-яка істота лякається ЙОГО. Що за неподобство: жодної живої істоти, із якою міг би позмагатися сповнений сил ведмедик. Світ такий нудний!

Ніїва вирішив оглянути долину з іншого боку: обійшов велику скелю й раптом зупинився.

З того боку скелі виднілася величезна задня лапа. Якийсь час Ніїва сидів і дивився на неї, відчуваючи дедалі більший азарт. Цього разу він кусне матір так, що вона напевне прокинеться! Якщо вийде, він покличе її насолоджуватися красою й дивовижами літнього дня! Повільно й обережно Ніїва наблизився, вибрав непокрите шерстю місце на лапі і вгризся маленькими зубками аж до ясен. Страшний рик сколихнув повітря. Виявляється, то була не материна лапа — маля вкусило Макуза, старого ведмедя, злого і, м’яко кажучи, не дуже приязного. З віком Макуз, на відміну від схожої на добру бабусю Нузак, став гидливим і дратівливим. Ведмідь звівся на лапи й втупився в Ніїву, який усвідомив помилку. Старий був не лише гидливим — він ще й ненавидів ведмежат. Він щодня, ба навіть кілька разів на день, займався злочинним канібалізмом. Це був «учан», як кажуть індіанські мисливці, тобто лихий ведмідь, що ласував особинами власного виду. Розгніваний велетень зустрівся поглядом із Ніївою й заревів.

Ніїва підібрав товстенькі лапки й дременув. Ніколи в житті не бігав він так швидко. Інстинкт підказував, що ця тварина не боялася його і що виникла смертельна небезпека. Ніїва біг навмання: після прикрого випадку він не мав жодного уявлення, де шукати матір. Малий чув, що Макуз наздоганяє, й у відчаї вищав, благаючи про допомогу. До стареньких вух відданої Нузак долинув вереск. Вона миттю схопилася на лапи — і саме вчасно. Чорний м’ячик Ніїва мчав уздовж скелі, де спала Нузак. Макуз відставав усього на десять стрибків. Краєм ока лихий ведмідь завважив матір Ніїви, але бездумно пробіг повз. Нузак рушила на ворога. Ніби футболіст, що рветься відібрати м’яча, вона накинулася на старого Макуза, завдавши удару збоку, й обидва покотилися клубком. Це страшенно потішило Ніїву.

Ведмежа зупинилося й вилупило круглі оченята, спостерігаючи за баталією. Ніїва мріяв про бійку, але побачене тепер його паралізувало. Ведмеді билися на смерть, ревли, рвали одне одному шкуру й знімали хмарки камінців і ґрунту. У першому раунді Нузак узяла гору. Завдяки успішній атаці вона дала Макузові добрячого прочухана. Зламала собі кілька зубів, бо вгризалася в горло противника, і тепер завдавала ударів гострими кігтями, доки з боків старого лиходія не бризнула кров і він не заревів, як бик. Ніїва зрозумів, що переслідувач отримує на горіхи. Малий пискляво вболівав, щоб матір всипала Макузові ще, підбіг ближче до «ринґу», наморщив носа й вищирився з загрозливим риком. Ніїва тупцяв пританцьовуючи за десяток футів від борців. Ведмедика з кров’ю Сумінітика в жилах охопив войовничий запал, але водночас було страшно.

Потім сталося дещо таке, що вмить затьмарило божевільну радість Ніїви. Майстерніший у бійках самець Макуз несподівано вивільнився з хватки Нузак, підім’яв суперницю під себе й собі почав рвати їй шкуру на шмаття. Ведмедиця заревіла, і маленьке серце Ніїви завмерло.

Хлопчик, який стає свідком нападу на батьків, здатний на неймовірні подвиги. Якщо напохваті виявиться сокира, він упорається навіть із нею. Найстрашніша катастрофа його світу — це коли батько іншого хлопчика лупцює його власного. Друга заповітна мрія пересічного американського малого (після мрії стати президентом США): щоб його батько переміг будь-яку істоту, яка ходить на двох ногах і носить штани. Людського у ведмежаті було багато. Що голосніше ревла матір, то більше він відчував: світ розвалюється. Хоч Нузак і розгубила сили на схилі віку, голос її не послабшав, тож шалене ревіння було чути щонайменше за півмилі звідти. Ніїва не витримав. Засліплене гнівом ведмежа втрутилося в бійку. Малий вгризся в палець на задній лапі, яка за щасливою випадковістю виявилася Макузовою. Маленькі гострі зубки пронизали плоть ворога, мов голки. Макуз смикнув лапою, але Ніїва тримався й прикусив сильніше. Макуз підняв лапу й запустив ведмежа, мов із катапульти. Попри рішучу готовність втриматися, Ніїва відлетів і приземлився біля скелі за 20 футів від бійців. Йому забило дух, і секунд вісім-десять крутилося в голові. Малий спершу не міг звестися на лапи. Затим в очах проясніло, він прийшов до тями і, глянувши на «поле бою», знову відчув запал.

Макуз уже не нападав, він ТІКАВ — та ще й, вочевидь, кульгав.

Бідна Нузак трималася на лапах, дивлячись услід переможеному ворогові. Вона тяжко дихала, висолопивши язика, і кров цівками стікала з неї на землю. Ведмедиця сильно постраждала й виглядала побитою. Однак Ніїва побачив тільки втечу Макуза й не усвідомлював, що Нузак було зле. Ворог УТІК! Перемога. Ведмежа з радісним виском побігло до матері.

Роздiл 3

Ведмеді стояли під теплими променями червневого сонця, спостерігаючи, як Макуз тікає через струмок. Ніїва почувався старим досвідченим воїном, а не щокатим чотиримісячним пузанчиком, який важив усього дев’ять фунтів й аж ніяк не чотириста. Минуло багато часу після того, як Ніїва хижо вгризся в найніжнішу ділянку на пальці злого ведмедя. І от Нузак перевела подих і почала кректати. Її черево важко здіймалося. Коли Макуз зник за струмком, Ніїва всівся на пухкенький задок, кумедно нашорошив вушка й вичікувально втупився в матір круглими блискучими оченятами. Нузак повернулася з хрипким стогоном і поволі почалапала до великої скелі, біля якої спала, коли її розбудив виск переляканого Ніїви. Вона почувалася так, ніби кожна кісточка в тілі була зламана або зміщена. Ведмедиця кульгала й стогнала, лапи їй підкошувалися. Вона лишала за собою червоні смуги крові на зеленій траві. Макуз віддухопелив її добряче.

Нузак лягла, ще раз застогнала й докірливо глянула на Ніїву, мовляв: «Якби не твоя витівка, якби ти не розлютив старого злодюгу, такого б не сталося. А тепер — поглянь на МЕНЕ!»

Малий ведмедик швидко оговтався після бійки, а Нузак нерухомо пролежала весь день і всю ніч. Та ніч видалася, без сумніву, найкращою в житті Ніїви. Ночі стали теплішими, і він полюбив місяць навіть більше за сонце, адже своєю природою був радше дитям темряви, ніж денним мисливцем. Золоте місячне сяйво оповивало землю зі сходу. Хвойні ліси скидалися на острови посеред жовтого моря світла, а струмок звивався й жебонів, як живий, торуючи шлях через осяяну долину. Однак Ніїва добре засвоїв урок: хоч як місяць і зорі вабили його, він пригорнувся до матері і, вслухаючись у переливчасті звуки ночі, не відходив ані на крок.