Розділ «Казан»

Казан повів Сіру Вовчицю назад до лінії пасток Анрі. Ішли вони старою, багато днів не ходженою стежкою. В одній із пасток знайшли давно мертвого зайця. В іншій була туша лисиці, що її обшматували сови. Більшість пасток були розкриті, а деякі взагалі припорошені снігом. Три чверті собачої породи, що жили в Казанові, заповзято бігали від пастки до пастки, не бажаючи лишатися на поталу голоду й шукаючи там чогось живого, що можна було б тут-таки злигати. Та Сіра Вовчиця, здається, самою своєю сліпотою відчувала тільки смерть. Кістлява з косою розгойдувала верхівки дерев. Смерть учувала вовчиця біля кожної знайденої пастки. Скрізь була смерть — людська смерть. Її наявність вовчиця вловлювала все сильніше й сильніше. Не витримавши, вона заскімлила й ущипнула Казана за бік. Казан її послухався й пішов подалі від цих місць. Сіра Вовчиця вирушила за ним на край просіки, де стояла хижка Лоті. Там вона сіла, підняла сліпу морду до сірого неба й довго та жалібно квилила. Шерсть на Казановій спині наїжачилась. Він згадав, як одного разу, давним-давно, завивав так біля тіпі свого щойно померлого господаря. Тоді Казан сів і теж заспівав пісню смерті разом із Сірою Вовчицею. Тепер і він відчув смерть. Вона оселилась у хижці. А над дахом на довгій жердині тріпотів червоний клапоть бавовняного сукна — прапор, що застерігав кожного: від Атабаски й до затоки вирує моровиця. Як і сотні інших героїв Півночі, цей чоловік перед смертю встиг вивісити лиховісний знак біди. Тієї ж ночі при холодному світлі місяця Казан та Сіра Вовчиця попрямували на північ, до Фон-дю-Лаку.

Перед ними тим же шляхом пройшов вістун із поселення на озері Рейндір. Він ішов, щоб попередити всіх про небезпеку, що дісталася до Нелсон-Гауса і всього південного сходу.

— У Нелсоні віспа, — повідомив він Вільямсові на Фон-дю-Лаку. — Моровиця дісталася також до річки Крі й озера Воластону. Тільки Богові відомо, що діється в індіанських поселеннях біля затоки, але ходять чутки, що віспа косить цілі поселення чипеви[14] між Олбані й Черчилем.

Того ж дня він погнав далі своїх змучених собак.

— Їду на захід, щоб донести вість до жителів Ревейона, — пояснив він.

За три дні з Черчила прийшло розпорядження, що всі службовці компанії й піддані Його Величності, що проживають на захід від затоки, повинні підготуватися до приходу червоного жаху. Вільямс, прочитавши це розпорядження, зблід, як папір.

— Це означає копати могили, — сказав він. — От і все приготування.

Він зачитав розпорядження вголос жителям берегів Фон-дю-Лаку, а ті, своєю чергою, кинулися розносити звістку по всій окрузі. Поспіхом запрягали собак і на кожну упряж неодмінно чіпляли червоні бавовняні шмати — провісники жаху і смерті. Сам дотик до цих клаптів тканини змушував здригатися чоловіків, що збиралися пороздавати їх лісовикам. Казан і Сіра Вовчиця натрапили на слід одних із таких саней на Ґрей-Бівер і йшли по ньому півмилі. Другого дня на заході вони знайшли ще один слід, а на четвертий день — ще один. Останній був свіжий, і Сіра Вовчиця відсахнулася від нього, як ужалена, оголивши ікла. Вітер приніс їм їдкий запах диму. Далі вони перетнули сліди від упряжі під прямим кутом. Сіра Вовчиця не бажала навіть торкатися до цих слідів, тож чимдуж перестрибнула їх і разом з Казаном попрямувала геть. Так вони дійшли до невеликого пагорба й вибралися на нього. З навітряного боку від них, у долині, горіла хижка. Людина, женучи подалі собачу упряж, щойно зникла в смерековому лісі. Казан здавлено завив. Сіра Вовчиця стояла нерухомо, як скеля. У хижці горіла жертва моровиці. Такий був закон Півночі. І таїна похоронного багаття знову стала перед Казаном і Сірою Вовчицею. Цього разу вони вже не квилили-співали, а, швиденько спустившись на рівнину, бігли з десять миль на північ доти, доки не дісталися зарослого болота.

Після цього потяглися дні й тижні, що принесли зимі тисяча дев’ятсот десятого року сумну славу однієї з найстрашніших за всю історію Півночі. Цілий місяць життя людей і тварин висіло на волосині: холод, голод і віспа писали в літописі лісових жителів новий розділ, що надовго лишиться в пам’яті прийдешніх поколінь.

На болоті Казан і Сіра Вовчиця знайшли собі прихисток під вітроломом. Це було невелике, але затишне містечко, з усіх боків повністю закрите від снігу та вітру. Сіра Вовчиця негайно запопала займанщину. Вона розпласталася на животі й почмихувала, щоб показати Казанові свою радість і задоволення. Казан, як завжди, ліг близенько біля неї. У його пам’яті зринуло призабуте видиво, наче легке марево. Він згадав, як дуже-дуже давно однієї чудової зоряної ночі бився не на життя з ватажком вовчої зграї і як Сіра Вовчиця після його перемоги пішла за ним і стала його парою. Цього шлюбного сезону вони вже не полювали на лань чи важенку разом із дикою зграєю. Через сліпоту Сірої Вовчиці вони переважно задовольнялися зайцями й куріпками. Лише їх міг уполювати Казан сам. Сіра Вовчиця перестала горювати, терти лапами незрячі очі, що вже повністю заросли шерстю, скавуліти, сумуючи за сонячним світлом, золотим місяцем і зорями. Поступово вона почала забувати, що коли-небудь узагалі бачила ці речі. Поряд із Казаном вовчиця могла навіть бігати, і досить швидко. Її нюх і слух стали напрочуд тонкими. Вона могла відчути північного оленя за дві милі, а присутність людини ще з більшої відстані. А якось у нічній тиші їй вдалось учути плюскіт форелі за півмилі від неї. Що більше ці два її чуття — нюх і слух — розвивались у ній, то більше ті ж чуття притуплювались у Казана.

Тепер Казан починав залежати від Сірої Вовчиці. Під час полювання вона була головною, мігши за п’ятдесят ярдів визначити, де ховається куріпка. Та коли здобич була виявлена, до справи брався Казан. Пес навчився довіряти їй під час полювання, інстинктивно прислухаючись до її попереджень. Часом вона намагалася піймати куріпку чи зайця, та їй це ніколи не вдавалося. Якби Сіра Вовчиця вміла міркувати, то зрозуміла б, що без Казана їй не прожити; пес означав для неї життя. Однак і вона стала незамінним помічником для своєї пари. А ще відчувала, що знову була в тяжі. І, якби не сліпота, вовчиця була б зовсім інша: менше була б прив’язана до Казана, більше б часу проводила сама, не так би до нього горнулася. Але тепер вона, лягаючи разом із Казаном, узяла собі за звичку постійно класти йому голову на спину чи шию. Якщо Казан гарчав на неї, не огризалася, а тихенько відступала вбік, неначе боячись, що її вдарять. Своїм теплим язиком вона вилизувала лід, примерзлий до довгої шерсті між його пальцями. А коли він загнав тріску собі в лапу, то вовчиця не один день зализувала йому болюче місце. Через її ваду — сліпоту — Казан став життєвою потребою для Сірої Вовчиці. Але й пес усе більше й більше потребував вовчиці. Вони були щасливі у своєму лігві на болоті. Навколо водилося безмір дрібної здобичі, а під вітровалом було тепло. Лише зрідка вони виходили пополювати за межі болота. З далеких рівнин і безлісих гірських хребтів іноді чули завивання вовчої зграї, що гналася за здобиччю, але колишнього збудженого бажання приєднатися до ловів уже ніколи не відчували.

Одного дня пара зайшла на захід далі, ніж звичайно. Залишивши болото, перетнувши рівнину, випалену торік вогнем, піднявшись на гірський хребет і спустившись униз, вони опинилися на іншій рівнині. Там Сіра Вовчиця зупинилась і понюшила повітря. У таких випадках, якщо запах був занадто слабкий для нього, Казан завжди з нетерпінням спостерігав за нею. Але сьогодні він і сам піймав легенький запах і тепер знав, чому Сіра Вовчиця прищулила вуха й скоцюбилася. Запах здобичі надав би їй упевненості. Але так пахла не дичина, це був запах людини. Сіра Вовчиця підсунулася до Казана й заскавуліла. Кілька хвилин ці двоє нерухомо й беззвучно стояли, а потім Казан повів кудись вовчицю. Менш ніж через три сотні ярдів вони набрели на густу смеречину й майже до верхівки завалене снігом тіпі. Воно було покинутим. Давно тут не вирувало ні життя, ні вогонь. Але з тіпі йшов запах людини. Тремтячи, увесь напружений, Казан підійшов до входу й заглянув усередину. Посеред тіпі на обвуглених вугіллях лежало рване покривало, у якому було загорнуте тільце маленького індіанчати. Казан зумів розгледіти крихітні ніжки, узуті в мокасини. Але смерть давно вже звідти пішла, тож він навряд чи міг відчути її запах. Пес відступив назад і побачив, як Сіра Вовчиця обережно обнюхувала довгий і дивної форми сніговий горбок. Вона обійшла його тричі, тримаючись не ближче, ніж на відстань простягнутої руки. Довершивши третє коло, вона сіла, а тим часом Казан підійшов близько до горбика й почав його обнюхувати. Під цим сніговим горбиком, як і в тіпі, була смерть. Прищуливши вуха, підібгавши хвости, вони помчали чвалом, не зупиняючись, аж поки досягли свого пристановища на болоті. Навіть там, лежачи біля Казана, Сіра Вовчиця ще довго дрижала зі страху.

Того вечора над обрієм зійшов білий місяць із малиновими краями. Це віщувало страшну холоднечу. Віспа завжди ломилась у дні великих холодів — що нижча температура, то більше погублених душ. Ніч ставала все холоднішою, і холод усе глибше проникав під вітролом, змушуючи Казана й Сіру Вовчицю притискатися все ближче одне до одного. На зорі, десь о восьмій годині ранку, Казан і його сліпа пара вийшли назовні. Було п’ятдесят градусів під нулем. Верхівки дерев кректали, наче пострілювали, від морозу. У найгустіших ялицевих чагарях лежали куріпки, скоцюрбившись у круглі клубочки з пір’я. Зайці-біляки позаривалися глибоко під сніг або позалазили щонайдалі під найбільші вітроломи. Казан і Сіра Вовчиця знайшли кілька нових слідів, та після години безплідного полювання повернулись у своє лігво. Казан собачим звичаєм заховав був половину зайця два чи три дні тому, тож тепер вони вирили його зі снігу і їли заморожене м’ясо.

До кінця того дня ставало лише холодніше. Безхмарне нічне небо врозсип усіяли ясні зорі, між ними плив місяць-білозір. Температура впала ще на десять градусів, і життя завмерло. Жодна пастка в такі ночі не спрацьовує, бо навіть смухаті тварини — норки, горностаї й рисі — лежали, заховавшись по своїх нірках і лігвах. Казан і Сіра Вовчиця були не такі голодні, щоб іще раз вийти зі свого укриття під вітроломом. Другого дня, хоч мороз і не ставав менший, Казан таки вирушив на лови, лишивши Сіру Вовчицю в лігві. Бувши на три чверті собакою, Казан відчував голод дужче, ніж його пара. Природа зробила вовчу породу терпимою до голоду. При звичайній температурі Сіра Вовчиця могла б прожити без їжі зо два тижні. Коли надворі, як оце тепер, було шістдесят градусів нижче від нуля, вона могла б проіснувати тиждень, може, днів із десять. Від часу останньої трапези замороженим зайцем минуло тільки тридцять годин, тож їй було цілком затишно лежати в лігві.

Але Казан був голодний, тож пішов проти вітру, у бік згорілої рівнини. Він обнюхав кожен вітролом, що траплявся на шляху, дослідив усі чагарі. Але напередодні випав сніг, і на дорозі від свого лігва й до згариська вовкопес знайшов лише один слід горностая. Під одним вітроломом він уловив свіжий запах зайця, але до нього було не дістатися, як і до куріпок, що сиділи високо на деревах. Цілу годину марно намагався Казан прокопати сніг і прогризти повалені стовбури та, зрештою, кинув цю справу. Пес полював три години й повернувся до Сірої Вовчиці геть виснажений. У той час, як та, навчена диким інстинктом, заощадила власну енергію, Казан ще більше підупав на силі й був ще голоднішим, ніж раніше.

І цієї ночі знову зійшов світлий місяць. Казан ще намагався переконати Сіру Вовчицю вийти з-під вітролому й піти з ним на полювання, але вона відмовлялася навіть поворухнутись. Температура тепер зменшилася до шістдесяти п’яти чи й сімдесяти градусів нижче від нуля, а заразóм із півночі подув крижаний вітер. Людина в таких умовах померла б упродовж години.

До опівночі Казан повернувся в лігво під вітровалом. Вітер дужчав. Він то скорботно голосив над болотом, то вибухав лютим шквалом, то на хвильку стихав. Це були лише перші попередження безмежних пустельних просторів Півночі. На ранок буря посунула зі сторони Арктики в усій своїй люті. Сіра Вовчиця й Казан тулилися близесенько одне до одного й тремтіли, слухаючи ревучий посвист вітру над вітроломом. Одного разу Казан спробував висунути голову надвір, та вітровій тут-таки загнав його назад. Усе живе, слідуючи кожне своєму природному інстинкту, познаходило собі укриття. Найкраще почувалися смухаті істоти, як-от норки й горностаї; вони ще в теплу мисливську пору запаслися харчами. Вовки й лисиці познаходили собі притулок хто під вітроломом, хто між скелями. Птаство закопалося під заметами чи поховалося в густому гіллі смерек. Хіба лиш совам, що на дев’ять десятих складалися з пір’я, ніякий мороз був не страшний. Найбільше набідувалися копитові рогаті тварини. Ні лань, ні олень, ні лось не могли заповзти під вітролом чи протиснутись у міжскелля. Їм лишалось тільки лягти й чекати, доки їх повністю завіє рятівним снігом. Та навіть тоді вони не могли перебувати в такому притулку дуже довго, бо мусили щось шукати поїсти. Щоб вижити в зимові холоди, лось має їсти вісімнадцять годин на добу. Його великий шлунок вимагає багато їжі — зо два-три бушелі[15] на день, тож більшість часу тварина обгризає верхівки чагарників. Карібу потрібно майже стільки ж, лані трохи менше.

Три дні й три ночі лютував вітрисько. Під кінець цілу добу валив сніг, що покрив землю до колін і намів кучугур заввишки в два людських зрости. Це був сніголід — «важкий сніг», як його називали індіанці. Він свинцем сковував землю. Під ним тисячами, не маючи сил вибратися, гинули куріпки й зайці.

Четвертого дня Казан і Сіра Вовчиця наважилися вийти з-під вітролому. Вітер стих. Не йшов більше й сніг. Увесь світ лежав, закутаний сніговою ковдрою. Було нестерпно холодно.

Віспа покосила чимало людей. Для лісових жителів настали тяжкі часи без’їжжя та смерті.