На вершині скелі Сонця Сіра Вовчиця, худа, змарніла з голоду, почула крик жінки, і її виття перетворилося на тихе скавчання. А далі на півночі швидка тінь на мить зупинилась і стояла під світлом зір, мов кам’яна. Це був Казан. Його немов обдало вогнем. Кожною клітиною він розумів: тут його дім. Колись дуже давно тут він жив, любив, бився, і всі його нечіткі спогади, чи то пак сни, нараз зринули в пам’яті, повернулися до нього, мов живі істоти. І все тому, що через усю рівнину до нього линув Жаннин голос!
Жанна стояла в сяйві зір, напружена, сполотніла, коли з блідого місячного туману виповз Казан. Він важко дихав після шаленого бігу, увесь час тихо й жалібно квилячи. І Жанна кинулася назустріч, простягши до нього руки. Вона знову й знову промовляла його ім’я. Чоловік тим часом стояв і зачудовано дивився на них, його обличчя випромінювало нове глибоке розуміння. Тепер він не мав ні краплини страху перед цим вовкопсом. Жанна обійняла велику кудлату голову Казана, притисла до себе, заплакала, а Казан радісно заскавучав. Чоловік стояв поруч, міцно стиснувши руки й дивлячись на скелю Сонця.
— Боже мій, — зітхнув він. — Та це… Це просто…
Неначе у відповідь на його думки над рівниною ще раз почувся згорьований поклик самотньої Сірої Вовчиці, що шукала свою пару. Швидко, ніби від схльосту батога, Казан схопився. Йому вже байдуже було до торкання Жанни, її голосу, присутності чоловіка. Уже за мить він зник, а Жанна кинулася до чоловіка й відчайдушно взяла його обличчя двома руками.
— Тепер ти віриш? — спитала не голосом, а порухом уст. — Тепер ти віриш у Бога мого світу? Бога, що жив увесь час зі мною, Бога, що дає душу диким істотам, Бога… що звів нас усіх разом… ще раз… удома?
— Вірю, моя Жанно, — прошепотів чоловік і ніжно пригорнув її до себе.
— І ти розумієш тепер, що означає «Не вбивай!»?
— Крім того, що це дає нам життя, так, я розумію, — відповів він.
Чудові сині очі жінки зоріли, а її теплі м’які руки гладили його обличчя.
— Казан і вона… ти і я… дитина! Ти шкодуєш, що ми повернулися? — запитала вона.
Він так міцно притис її до грудей, що Жанна не розчула, що чоловік їй шепотів, торкаючись губами до її м’якого теплого волосся. Ще кілька годин вони сиділи при світлі зірок перед дверима своєї хижки, але жодного разу так і не почули більше самотнього поклику зі скелі Сонця. Жанна і її чоловік усе зрозуміли.
— Він прийде до нас завтра, — сказав нарешті чоловік. — Ходімо спати, Жанно.
Разом вони ввійшли в хатину.
І того вечора опліч одне одного Казан та Сіра Вовчиця знову полювали на залитій місячним сяйвом рівнині.
Барi, Казанiв син
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бродяги Пiвночi» автора Джеймс Олівер Кервуд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Казан“ на сторінці 42. Приємного читання.
TextBook