Розділ «Казан»

Мисливець знову підняв гвинтівку, і Вейман одразу ж міцно її схопив.

— Не вбивай їх, Анрі, — заблагав Пол. — Віддай мені. Полічи вартість тих рисей, яких вони розірвали, і додай до цього нагороду за вовків — і я заплачу. Живими вони для мене багато значать. Боже мій, подумати тільки: собака і сліпа вовчиця — пара!

Він усе ще тримав рушницю, й Анрі витріщився на Пола, наче й досі не розумів, про що йдеться.

Вейманові очі й обличчя палали. Він заговорив знову:

— Собака і сліпа вовчиця — пара, — повторив. — Це просто чудово, Анрі. Коли вийде у світ моя книжка, багато хто казатиме, що мої ідеї необґрунтовані. Але в мене будуть докази. Я зроблю двадцять знімків тут, перш ніж ти вб’єш рись. А собаку й вовчицю я залишу в себе живими. Анрі, я заплачу тобі сто доларів за пару. Згода?

Анрі кивнув. Він тримав гвинтівку напоготові, доки Вейман діставав камеру. На кожне клацання фотоапарата вовчиця й рись відповідали гарчанням. А от Казан лежав сумирно, зіщулившись, але не зі страху, а тому, що він, як і раніше, визнавав зверхність людини. Закінчивши знімати, Вейман підійшов дуже близько до Казана й заговорив із ним. Він говорив так приязно, як навіть не розмовляв Жаннин чоловік.

Анрі вистрілив у рись, і коли Казан зрозумів це, то почав з гарчанням рватися на ланцюгу, намагаючись дістатися до тіла свого лісового ворога, що корчився від болю. За допомогою жердини й бабішевої петлі Казана дістали з-під вітролому й привели до хижки Анрі. Потім двоє чоловіків, прихопивши цупкого мішка й міцного мотуззя, повернулися, щоб полонити й сліпу Сіру Вовчицю. Решту дня Вейман й Анрі будували міцну клітку з пруття молодих дерев, а коли закінчили роботу, то помістили туди двох ув’язнених.

Перед тим, як у клітку до Сірої Вовчиці посадити собаку, Вейман уважно роздивився зношеного й погризеного ошийника.

На латунній табличці було виритоване лише одне слово «Казан», і дослідник із дивним трепетом записав це у своєму щоденнику.

Від цього дня Вейман часто лишався біля хижки, доки Анрі ходив до пасток. Уже на третій день Пол насмілився просунути між дерев’яними ґратами руку й торкнутися Казана, а наступного дня Казан прийняв із його рук шматок сирого лосиного м’яса. Але Сіра Вовчиця, зачувавши наближення Веймана, завжди ховалася в кутку своєї в’язниці під купою ялицевого гілля. Багатовіковий інстинкт предків навчив її, що людина — смертельний ворог. Однак ця людина шкоди їй не заподіяла, та й Казан її не боявся. Спочатку вона була налякана, потім спантеличена. І от тепер їй уже було цікаво, і що день, то більше. Іноді вона висовувала сліпу морду з-під ялицевого гілля й нюшкувала повітря, у той час, як Вейман, стоячи біля клітки, намагався потоваришувати з Казаном. Але їсти вона не буде. Нізащо! Вейман це зауважив, однак усе одно щодня намагався спокусити її добірними шматочками оленятини й лосиним салом. Минуло цілих сім днів, а вона й не торкнулася до харчів. Вовчиця так схудла, що Вейман міг би полічити всі її ребра.

— Вона здохне, — сказав йому Анрі на сьому ніч. — Буде голодувати до скону, а їсти в цій клітці не стане. Вона хоче лісу, убитої здобичі, свіжої крові. Їй десь два-три роки — застара, щоб її приручити.

Анрі пішов спати, як зазвичай. А от Вейман, занепокоєний почутим, ще довго сидів і розмірковував про своє. Він написав розлогого листа до миловидної дівчини в Норт-Батлфорд. А тоді, погасивши світло, у своїй уяві став малювати її образ в червоній заграві вогню. Йому явилось видиво, де він уперше приїжджає на постій до маленької халупи — тієї самої, де тепер розкинулося п’яте місто провінції Саскачеван. Він знову бачить синяву її очей, велику блискучу косу, розцвілі рум’янці прерій на щоках. Тоді вона ненавиділа його, ненавиділа по-справжньому, він-бо ж тоді любив убивати. Пол тихо засміявся, коли згадав про це. Дівчині вдалося-таки змінити його на краще.

Він устав з ліжка, відчинив тихесенько двері й вийшов надвір. Інстинктивно очі його повернулися на захід. Небо всипали ясні зорі. У їхньому світлі було добре видно клітку. До нього долинув якийсь звук: це Сіра Вовчиця гризла дерев’яні ґрати своєї в’язниці. За мить почулося тихе скавуління. Вейман знав: так Казан оплакує свою свободу.

До стіни хижки була прихилена сокира. Вейман, беззвучно усміхнувшись, схопив її в руки. Його охопило дивне відчуття щастя, і він знав, що за тисячі миль звідси, у місті на Саскачевані, разом із ним тішиться ще одна душа. Він попрямував до клітки. Десяток ударів — і два прути в дерев’яних ґратах були вирубані. Тоді Вейман ступив кілька кроків назад. Першою знайшла прохід Сіра Вовчиця. Вона тінню прослизнула з клітки, але далеко бігти не стала, зупинившись на обпорошеній зорями відкритій місцині й чекаючи Казана. Хвильку чи дві обоє звірів сиділи й дивилися на хижку, а тоді бік у бік вирушили назад до свободи.

Вейман вдихнув на повні груди.

— Тільки в парі й ніколи окремо — аж доки смерть не розлучить їх, — прошепотів він.

Роздiл XII

Червона смерть

Казан і Сіра Вовчиця помандрували на північ, у бік річки Фон-дю-Лак. Вони вже були майже там, коли з півдня до поселення прибув посильний Компанії Гудзонової затоки Жак. Він приніс перші ймовірні відомості про страшну моровицю — віспу. Уже декілька тижнів з усіх усюд повзли поголоски. Одні чутки обростали іншими. Вони надходили зі сходу, півдня й заходу, множилися, доки з усіх боків не почали прибувати Поли Ревіри[13] дикої півночі з правдивими звістками про те, що La Mort Rouge — червона смерть — ішла за ними по п’ятах. Холод великого страху, наче дошкульний вітер, прокотився від меж цивілізованого світу до затоки. Дев’ятнадцять років тому такий же поголос прийшов із півдня, а за ним слідував червоний жах. Острах перед цією моровицею не згладився з пам’яті лісовиків. Про неї скрізь, від затоки Джеймс до озерної країни Атабаски, нагадували тисячі безіменних могил, що їх місцевий люд намагався уникати, наче пошесті.

Час від часу у своїх мандрах Казан і Сіра Вовчиця натрапляли на маленькі горбики, що ховали під собою мертвих. Інстинкт — річ, що була поза межами людського розуміння, — допомагав їм відчувати смерть біля могил, мабуть, уловлювати її наявність у повітрі. Дика кров Сірої Вовчиці та її сліпота давали їй величезну перевагу перед Казаном, коли треба було виявити щось таємниче в повітрі чи землі, чого очі побачити не могли. Щодня після тої страшної місячної ночі на скелі Сонця, коли рись позбавила її зору, два головні чуття — слух і нюх — ставали все тоншими. Саме вона першою виявила наявність віспи, так само, як свого часу була відчула велику лісову пожежу ще за кілька годин перед тим, як це пронюхав Казан.