Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

Не хочу довго розповідати про облогу Кракова, аби шановні судді не подумали, ніби я навмисно наповнюю своє зізнання зайвими деталями. Розповідатиму про речі, які найтісніше пов'язані зі злочинами, що їх я вчинив.

Під час облоги я познайомився з донькою одного польського вельможі, котра в мене закохалася. Тоді я ще був симпатичним молодим юнаком.

Це була прекрасна, чорноока, молода дівчина, їй ледве виповнилось шістнадцять. Якщо добре пам'ятаю, звали її Марінка. Вона навчила мене польської і ще дечого, що стало ходячою бідою мого життя: кохати жінку.

Під час облоги генерал посилав мене у розвідку до угорських позицій. Я був тим безстрашним, хто протягом ночі насмілювався доходити до передмість Кракова. Ще б пак, адже мене там чекала кохана. Так, не за золото генерала я ризикував щоночі головою, а за сяючі очі Марінки, котра виходила до воріт замку мене зустріти боса, аби нікого не розбудити.

Була в замку одна стара відьма. Вона викрила наші таємні зустрічі і розповіла усе вельможному пану.

Однієї ночі в кімнаті, яку заливало місячне сяйво, Марінка найсолодше навчала мене, як правильно вимовити польською «Kocham Pana z calego serza» (кохаю пана всім серцем), як раптом ми почули кроки та бурмотіння старого вельможі на сходах.

Я злякався. Каюк мені.

— Не бійся! — шепоче мені у вухо дівчина. — Виходь через двері і сміливо йди старому назустріч. Що б він не казав, ти тільки відповідай: «Бог один!»

Після чого виштовхала мене за двері і зачинила їх за мною. Я залишився в коридорі сам.

Старий вельможа повільно піднімався сходами, бо, на моє щастя, міг ступати тільки однією ногою, друга була в нього паралізована після кульового поранення. Його безжальне, багряне, квадратне обличчя мені було добре видно, бо в одній руці він тримав здоровенного мушкета, а в другій запалений гніт, котрий постійно роздмухував, аби той не згас. На додачу, вогонь настільки засліпив його, що він помітив мене тільки тоді, коли дуло мушкета вперлося в мої груди. Він грубим голосом окрикнув:

— Kto to tam? Stoj! (Хто це? Стій!)

Я ж послухався дівчини і вимовив:

— Бог один!

Що ще я міг зробити?

Після цих слів старий одразу пом'якшав до мене: погасив гніт чоботом, закинув мушкета за плече і звернувся, як до брата. Після чого, взявши мене попідруч, повів риплячими сходам до себе в кімнату. В каміні палав вогонь. Ми сіли на лавицю, вкриту ведмежою шкурою, і він поставив переді мною пляшку вишнівки. Після цього дістав маленьку книжечку, яку можна було заховати за халяву чобота, і почав з неї читати щось на кшталт того, що на світі немає потреби в Святій Трійці. Для того, що твориться на сьогодні у світі, самого Бога цілком достатньо.

Від почутого волосся у мене на голові стало дибки. Тільки тепер я зрозумів, в яку халепу встряв. Марінчин батько був соцініáнином[4] та ще й їхнім пастором. Він явно хотів зробити мене прозелітом[5]. У Польщі дуже поширеним було вчення Бландрата. Через жорстке переслідування послідовники поширювали свою релігію таємно. Замок старого поляка був одним із пунктів, де збирали навернених. Зробивши висновок, що я вже достатньо просвітлений, він дістав товсту книгу, і сказав, аби, поклавши на неї руку, я повторював за ним клятву. Мене було загнано в кут.

Якщо не поклянусь — доведеться зізнатись, що сюди я прийшов через його доньку. А там і мушкет за плечем, і пряма дорога в рай.

Якщо ж я поклянусь, то шлях заведе мене в пекло.

Що ж обрати?

Миттєвий квиток до раю, без зупинок, блискавичний експрес, чи повільний маршрут до пекла, з довгими зупинками, тихий та спокійний?