Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

— Habet rectum![8] — сказав великий князь. — Продовжуй, сину мій!

Х'юго продовжив своє зізнання.)

Нарешті, після останньої спорожнілої корчажки, старий польський пророк сказав, що на наступному зібранні проповідуватиме про те, що Ісуса взагалі не існувало, і все це тільки вигадки попів. Таким чином угорці перестануть бути фанатами.

(— А ти брав участь у цьому блюзнірстві? — накинувся на обвинуваченого солтис.

— О, та що ви, милостивий пане! Я б не наважився на таку безрозсудність. Навпаки, в мене з'явилася дуже набожна думка, яку я обговорив — через горіхове дерево — з моєю коханою. Тепер батько тримав її під міцним замком. План був таким: коли єретики знову зберуться, я під приводом того, що варто оглянути територію, візьму велику жердину, підпалю і запхаю в дах вівчарні. І от коли розпочнеться блюзнірська проповідь, то її різко обірве сполох про пожежу. Всі порозбігаються в різні боки. Із замку почнуть виносити на подвір'я все, аби не згоріло; з конюшні повипускають коней, і за молодими панянками ніхто не дивитиметься. Тоді моя Марінка збере у клунок прикраси та родинні коштовності, які були доручені їй на зберігання. Я спіймаю двох звільнених скакунів. І ми, разом із скарбами, поскачемо непомічені в полум'яному переполосі до мене додому, в табір, де заживемо собі як чоловік та дружина.

— Так, це і справді дуже набожна думка з твого боку! — зауважив князь.

— Ваша світлість, ну що ж тут дивного, — зірвався солтис, — адже «incendiarii malitiosi comburantur!»[9], крім цього, він «raptus» та «rapina»[10], за перше «decem juvencis puniatur»[11], за друге «palo affigatur»[12].

— Habet rectum, — заявив великий князь. — Дорогий сину, за підпал тебе треба самого спалити, за викрадення дівчини стягнути плату в розмірі десяти телиць, за крадіжку посадити на кіл. А тепер продовжуй.)

Звичайно, втілити наш набожний план в життя не вдалося, позаяк стара відьма, що про неї йшла мова раніше, здогадалася про наш намір і все доповіла старому вельможі. Мене знайшли, спіймали і розтягували на дибі доти, доки я не зізнався, хто я такий. Я німець та шпигун. Старий поляк хотів було повісити мене на колодязному журавлі, однак благочестивий угорець мене пожалів, мовляв, шкода так бездарно псувати мою шкуру, краще зробити мене рабом. Домовились вони з старим поляком, і за шістнадцять польських грошів я перейшов у власність угорського пана, котрий забрав мене до Кракова, де господарював його князь.

Тут мені жилося досить непогано. Одна біда: щодня треба було молоти перець для солдатів угорської армії, які люблять усе страшенно перчити. Мої очі завжди були червоні від перцю, а ніс набрякав, як огірок.

На господаря у мене була тільки одна скарга — він вимагав з'їдати всі харчі, що видавались для мене: «Аби не жалівся, що не маєш що їсти! Поки що я твій хазяїн!» А їжі було б забагато і на трьох людей. Коли наступала мить, що я не міг вже більше їсти, він брав мене за плечі, трусив, немов мішок, і запихав мені до рота всю їжу, яка залишилась на тарілці. Чесно кажу, мене брав переляк, коли приходив час обіду і я бачив ложку, вдвічі більшу за мій рот. Не віриться, що найгірші тортури — це шлунок, переповнений їстивом.

(— Ну, такого ми ще не пробували, — сказав князь.

— І не будемо, — відрізав солтис.)

Я довго благав, аби щось витягло мене з цього становища, але тільки тоді зрозумів, у яку халепу загнав себе сам. Мені не було більше кому молитися.

Якби я прийняв іслам, там був би пророк Магомет; молився б йому. Якби я став євреєм, то покликав на допомогу Авраама, святого Давида чи чотирьох архангелів. А тепер у мене не було нікого, до кого б я міг звернути наймізернішу молитву.

А такі, нікому не адресовані молитви, годяться тільки для того, щоб їх перехопив якийсь злий янгол, котрий виконає її так, що й не подякуєш.

Я молився тільки для того, аби хоч хтось мене визволив з цього зловісного угорського полону, коли раптово нас оточили татари і забрали декількох із нас разом з угорцями. От тобі і звільнення з полону!

(— Що ти тут заливаєш! — втрутився солтис. — Яким чином сюди потрапили татари? Здається, обвинувачений забув, що ми знаходимось під Краковом, у Польщі. Не з неба ж туди впали татари!

— Зараз я поясню, звідкіля там впали татари. А було це так: турецький повелитель розгнівався, що його васал, трансільванський князь Ракоці Дьордь, простяг руку за польською короною, незважаючи на його, султанові, застереження. Тоді султан наказав кримському хану, на ім'я Гірей, зібрати кінноту з двома сотнями тисяч осіб та напасти з тилу на угорське військо. Хан дав слово і дотримав його. Одним нальотом змолотив Трансільванію та оточив трансільванське військо в Польщі, взявши деяку частину у полон.

— Це вже інша справа! — сказав князь. — Таким чином татари могли бути в Кракові.)