Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

Я був молодий, шкода мені стало моєї кучерявої голови, тож я вибрав останнє.

Відтоді я щоденно приходив до старого поляка, де вночі збиралися соцініани.

Як неофіт, я міг брати участь в зібраннях лиш доти, поки вони співали. Коли починались проповіді, мене відправляли на пост, чатувати на нежданих гостей. Цьому я дуже радів, адже не йшов до воріт, а ліз на високого горіха, котрий доходив до балкона кімнати моєї коханої. А звідти я спокійно заходив і отримував свій osculum caritatis[6]. Старий надійно замикав двері кімнати своєї доньки і був певний, що цього достатньо. І поки мудреці обговорювали догму одного бога, доти ми, двоє пустоголових, удосконалювали догму єднання двох пристрасних сердець, будучи певними, що допоки триває contio[7], доти старий звідти не вийде.

Одного разу на зібрання прийшло дуже багато люду. Приїхали угорські вояки з Кракова, котрі теж були соцініанами.

Старий прийняв їх з великим задоволенням, особливо коли довідався, що в Трансільванії релігія соцініан дуже поширена і її сповідує сам князь. Якби він був польським королем, то ніхто б більше не переслідував єретиків, а всі церкви віддали б соцініанам.

Коли цю новину я передав своєму генералу, той від злості мало не луснув. Мовляв, це нечувано, наскільки угорці розуміються на агітації! Якщо вони перетягнуть соцініанів на свій бік, то їх ніхто і ніколи не вижене з Польщі.

На щастя, в схизмі угорців та поляків була суттєва різниця.

Варто зазначити, що через деякий час у старого поляка виникли підозри щодо мене. Він перестав виганяти мене на варту під час проповідей. Навпаки, вважав, що я маю брати участь у дебатах. Так я довідався про все те, що розповідатиму далі.

Різниця між угорцями та поляками крутилася навколо природи нашого Господа Спасителя.

Угорці стверджували, що Христос, хоч і не Бог, але як син Господній розплатився за нас грішних власною кров'ю. На пам'ять про це, за кожної зустрічі нашим обов'язком було демонструвати відданість, випиваючи вино.

Відданість угорських панів була настільки великою, що коли старий поляк діставав з підвалу повну корчажку і пускав її по колу, то поверталася вона до нього вже порожньою.

Коли він трусив корчажку і розумів, що вона порожня, я бачив по його обличчю, що старого починали гризти сумніви.

Спершу він сперечався тільки про те, навіщо постійно згадувати пролиту кров Христа? Достатньо було б робити це тільки по неділях чи на свята. У відповідь угорці читали з Біблії: «Проклятий той, хто бачить різницю між днями».

Тоді старий спробував атакувати саму догму.

Він почав вести проповідь про те, що Христос не був сином Господнім, а тільки людським, отже, був просто людиною.

Угорці з цим погодились, але підмітили, що Ісус був сином доброї людини, тому і сам він був добрим. Відтак, уважити пам'ять про його жертву годиться келихом вина. Ще одна корчажка зникла.

Старий почав більш фанатично переслідувати мого Небесного Спасителя. На наступних зборах він проповідував, що Христос взагалі не був доброю людиною. Ба більше, його і поважати не варто: по-перше він був євреєм, по-друге закликав до сплати податків, тому заслужив на смертну кару.

Та угорських вельмож це не спинило. Вони сказали: «Ну, якщо вже він був такою поганою людиною, то наш обов'язок пролити його кров — у вигляді випитого вина!»

(— Тямущі люди ці угорці! — сказав великий князь.

— Чорта лисого! — огризнувся солтис. — Адже вони насміхаються!