Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

Щасливий спокій

Тож я залишився без копійки, проте не вважав себе бідним.

Я вважав, що заново народився: голий і босий. Та від малюка я відрізняюся тим, що вже вмію ходити і говорити, та й колисати мене не треба.

Я більше не хотів залишатися на теренах Німеччини. Тут у мене було тільки два виходи: якщо залишусь серед чесних людей, то треба буде дозволити відтяти собі голову, коли вони дізнаються правду про мене. Якщо ж я повернуся на стезю війни, то вже мені доведеться дозволити собі відтинати голови іншим. В мене не було бажання до жодного.

Після стількох пригод я прагнув тільки спокійного, тихого життя у власній хатині. В мене швидко з'явився план. В Андернаху найприбутковішим заняттям було транспортування плотів у Голландію. Звідси по Рейну спускали кругляки, з яких голландці будували дамби та кораблі. Я записався веслярем на один з таких плотів. У веслярів гарна зарплатня: 30 філерів на день, хліб, сир, суха риба та кухоль пива. Я ніколи не пив свого пива, завжди продавав його товаришу за три філери, який пив удвічі більше від мене. Я пив тільки воду.

Коли при сильному вітрі плоти прибивало до берега і веслярі лаялись, як чорти за тяжкі свої зусилля, я нагадував, що не личить доброму християнинові гнівливе лихослів'я. Коли вони в час відпочинку збиралися в коло, грали в кості і кликали мене, я казав, що дев'ята заповідь каже: «Не жадай добра ближнього свого».

Глузування інших веслярів привернули увагу господаря.

— Що ж ти, хлопче! — звернувся він до мене. — І не п'єш, і в кості не граєш, і не лаєшся? Ти ж до біса благочестивий! Тоді в Німвегені я тебе продам втричі дорожче за інших пройдисвітів.

— Ви продасте нас в Німвегені? — спитав я здивовано.

— А якого ж біса з вами робити? Вниз по течії пліт вас понесе, а назад? Чи ж на горбу своєму мені всю братію тягти? Не бійся нічого. На березі вже чекають купці. Один купить плота, а інший — веслярів. Що дістану за людей, тим ділюся.

— А що вони роблять з веслярами?

— Ну точно не ковбасу! Голландці люблять корабельне ремесло, але самі стають лише капітанами та керманичами. Та й вояками люблять бути, але тільки в якості командира чи коменданта. А матросів та солдатів вони серед інших набирають. Для цього згодяться і простаки-іноземці. Їх вони і купують. Ось такі вони, голландці. Ти тільки скажи, що тобі до душі ближче: матросом бути чи сухопутним щуром?

— Скажу вам правду, господарю! — відповів я йому. — Бо дав я обітницю більше ніколи не брехати. Годі з мене військової служби. Я пролив багато крові, і вона давить мою душу. Не хочу більше бути солдатом, краще присвячу себе морю.

— Ну ти й телепень! Адже лізеш в саме пекло! Голландці воюють у морі, а не на суші. Тут вони тримають солдат лише для того, аби було кому якусь фортецю голодом взяти. Вони ніколи не воюють. Голландському солдату можна тільки позаздрити. Нехай мене дідько візьме, як ти за рік до капрала не дослужишся! Ким ти був дотепер?

— Унтер-офіцером артилерії.

— Так ним ти і там зможеш бути.

— Так, але що там роблять гармаші-унтери, як їм нікого не треба вбивати?

— Є в них достатньо роботи. В неділю вони запускають феєрверки, а в будні їх споряджають.

Так я став гармашем-унтером у місті Німвеген. За мене заплатили шістдесят талерів, і половина дісталась мені.

Народ цей був мені до душі. Не було тут нічного галасу та пиятик. Безголові юнкери та студенти не бігали за жінками містян. Не було і бійок між солдатами та містянами, ба більше, по неділях всі разом ішли до церкви. А ввечері всі разом пили в пивницях.