Розділ «Мор Йокаї Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка»

Я ж кинув палаша рудому в ноги і сказав:

— Холера би тебе морила, рудий чорте! Я не збираюсь рубати голову цьому дитяті, навіть якщо з'їси мене.

— Ага! — заревів на мене рудий. — Ось і зізнався, хто ти є. Селюк відтяв би дівці голову скоріше, ніж підставив би власну. А ти благородний муж, котрий краще пожертвує собою, ніж зрубає голову дівчині. Ну, а тепер ставай на коліна, зараз ця дівчина відрубає голову тобі. Це моя донька.

З цими словами передав він палаша дівчині, котра, піднявшись з колін, легко взяла його однією рукою та відкинула довге волосся на спину.

В мене ж є добра звичка не лякатись навіть у найважчих ситуаціях.

Коли це прекрасне дитя зі сталевими нервами підняло палаш обома руками, її очі заблищали, ніздрі роздулись, червоні вуста оголили два ряди зубів, неначе вона збиралась укусити. Довге волосся колихав вітер навколо її голови. Притупнувши ногою вона закричала: «На коліна, молися!» — людину зі слабким серцем душа б покинула на місці.

Я ж натомість розреготався і, сміючись, сказав:

— Не стану я на коліна і молитись не стану, але й голову не дам. Я така людина, яка стане вам у пригоді. Натомість, ватаже, прошу руки твоєї доньки. Як за рік не заслужу її, то зробиш зі мною, що захочеш.

Обличчя гайдамака-ватажка стало схожим на пащу вовка, що дивиться на вівцю.

— Хлопче, ти хоч розумієш, чого просиш? — заревів він таким голосом, наче з самого пекла. — У моєї доньки є звичка, що той, хто насмілиться просити її руки, а потім не може виконати те, що спаде їй на думку, помирає в страшних муках під тортурами. Якщо вона проштрикне твоє тіло голками їжака, то будуть тільки квіточки.

— Хай тебе цим голова не болить, вожаку! — відрізав я. Він простягнув мені руку.

Я знав, що він стисне мою руку так, що з-під нігтів бризне кров, але мужньо вистояв, навіть не моргнувши. Травмованою рукою я одразу вщипнув розбійницю за рум'яну щічку. Вона добряче ляснула мене по руці, зате серед гайдамак я здобув симпатію.

Та в нас не було багато часу теревенити. Судячи з вигуків, головні сили татарського війська дісталися місця, де згинули їх побратими, і тепер на нас насувалась стократ більша сила.

Вожак навіть оком не моргнув, побачивши ворога. Він сказав тільки слово і його товариші в п'ятдесяти різних місцях підпалили повалений ліс. Там ще залишились ті, хто вцілів та заховався у гіллі. Тепер і вони запалали — полонені і татари. Крики доносились з долини навіть тоді, коли ми вже зійшли на скелі, тягнучи здобич. Звідти долина виглядала, наче велетень, що натягнув на себе палаючого плаща. Поки долина не згоріла дотла, татари були відрізані, а ми мали можливість утекти.

Зброю мені не дали, зате дали величезного міха, аби я не забув про свій ослячий пост. Ми не спинялись аж до ранку. Гайдамаки люблять нічні походи. Знайомі ліси, ущелини та скелі, повні таємних схованок. Тільки зранку ми зупинились відпочити, обгородившись величезними вогнищами, і перекусили скромними харчами.

— Як твоє ім'я? — питає мене вожак.

— Тергузко Ярослав, — відповів я йому. Це перше, що прийшло мені в голову. Це було ім'я батька Марінки. Якщо вже не вдалося в нього нічого вкрасти, то вкраду хоча б ім'я.

Пополудні ми продовжили свій шлях, все більш заглиблюючись у гірські ущелини, де ніщо не вказувало на сліди людини. Ось ми опинились в глибокій впадині, де перед нами виринула скеляста стіна, розколота на дві частини: одна з яких впивалась в іншу з усіма своїми виступами. Здавалося, що верхня щілина вужча від нижньої. Коли я дивився крізь неї на вузьку смужку неба та хмари, що пропливали через неї, то мені постійно здавалася, що одна скеля падає на іншу.

Нарешті ми дійшли до укріпленого гайдамацького лігва. Ніякі людські сили не змогли б захопити його.

Величезний вхід у печеру виднівся з південного боку скелі, на висоті десяти саженів. Вона на цьому місці була дуже крутою, а верхній край виступав уперед; тож спуститись вглиб по канату було неможливо. Як же потрапляють туди гайдамаки? Дуже цікаво.