Розділ «Шість: Дхиуобхриуо пжулобхать (обвхратьниуо) бху жпудниуиуи жлабхвуи! (Вітаємо (знову) в Західній Злабії!) »

— Хтось вас бачив?

— Ні.

— Ви один?

— Так.

Пфефферкорн почув, що слухавку закрили рукою. Фйотор із кимось розмовляв. Нічого не можна було розібрати. Фйотор повернувся і назвав адресу.

— Це біля портового району.

— Я знайду.

— Покваптеся,— сказав Фйотор і відключився.

Пфефферкорн подивився на зірки. Він може більше їх не побачити. У світі, де нікому не можна довіряти, він щойно припустився фатальної помилки. Відмовився жити в цьому світі. Він поклав телефон у кишеню і пішов дорогою.

Глава сто перша

йотор жив на одинадцятому поверсі потворної бетонної багатоповерхівки. Ліфт не працював. На мокрих від сечі сходах валялись презервативи. Ноги у Пфефферкорна і досі боліли від підйому з реактора та довгої дороги до міста. Він тяжко спирався на поручні.

Фйотор наказав йому йти до кінця коридора. Розумна порада, бо на більшості дверей номери були відсутні. В нічній тиші стук прозвучав дуже гучно. Двері трохи відчинилися. Волохата рука поманила його всередину.

Пфефферкорн увійшов до передпокою. Фйотор з мішками під очима зав’язував халат. Приймальня переходила в кухню, дверей не було. Кухня нагадувала комірчину з електроплиткою і малесенькою раковиною. До стіни кріпилася дерев’яна сушарка з чотирма пластиковими тарілками. Холодильника не було. Не схоже, що цього вистачає для родини. Далі по коридору була темна кімната.

— Після вас,— запросив Фйотор.

Пфефферкорн навпомацки пройшов уперед. Ніс уловив солонуватий чоловічий запах. Майже нічого не було видно. Завіси на вікні були запнені. Він різко зупинився. На нього налетів Фйотор. Обійшов Пфефферкорна і ввімкнув світло.

Від яскравого спалаху Пфефферкорн примружив очі. Коли розплющив їх, з розчаруванням зрозумів, що дійсно живе у світі, де не можна нікому довіряти. Людина, що на нього чекала, не була дружиною Фйотора. Якщо той узагалі був одружений. І якщо Фйотор — це його справжнє ім’я. Людина, що на нього чекала, була шість футів п’ять дюймів заввишки. Він — бо то був саме він — був м’язистим і сердитим, з чорною борідкою і вкритими татуюванням руками. На ньому була шкіряна байкерська куртка і чорні шкіряні чоботи. Чоловік гарчав, немов нутрощі у нього не знаходили собі спокою. Пфефферкорн упав на коліна, хапаючи ротом повітря. Його ще ніхто не вдарив, але розум, здається, знав, що на нього чекає, і вирішив не бути присутнім, коли це станеться.

Глава сто друга

 хн дбхігуіцха.

— Дйужтбхітельніуйо?

— Пмейму.