Розділ «Два: Комерція »

— Нема за що.

— Знаю, виявилося більше, ніж ти очікував.

— Ми ж домовлялися,— сказав він.

Винесли секцію паркету.

Пфефферкорн відчував, що має щось сказати: щось порадити, можливо. Але що таке можна сказати, що б не було пустими словами? Вона краще за інших знала, яким жахливим був його власний шлюб. Багатьом батькам вистачило б сказати: «Я тебе люблю» — і вони зробили б це з легкістю. Але для Пфефферкорна то було немислимо банально. Якщо не можеш висловитися оригінально, не варто взагалі нічого казати, саме так він завжди і робив. Для мовчання була й інша, давніша причина. Вимушений бути і матір’ю, і батьком, він не впорався з жодною роллю, і коли донька стала підлітком та почала жбурляти в нього його ж помилками, він у відповідь укрив своє серце лаком, шар за шаром, доки воно стало непроникним. Йому здавалося, що іншого виходу немає. Якби вона колись зрозуміла, як він боїться загубити її любов, він би зміцнив свій такий непевний авторитет. Навіть зараз він зрозумів, що приховує емоції, ховає їх за практичними речами.

— Завжди звертайся до мене, коли тобі знадобиться допомога.

— Усе буде добре, тату.

— Я і не кажу, що не буде. Життя коштує більше, ніж тоді, коли я був твого віку. Ти молода, але це не означає, що потрібно страждати.

— Татку...

— Скажи, що звернешся, будь ласка. Заради мене.

— Гаразд,— погодилася вона.— Звернуся.

— Дякую.

Вивезли іще один шматок паркету.

— Хочу, щоб ти знав, як я тобою пишаюся,— сказала вона.

Пфефферкорн не відповів.

— Я завжди в тебе вірила. Знала, що ти можеш. Завжди знала, що це станеться, і воно сталося. І я просто... така щаслива.

Пфефферкорну стало зле.

Зняли останню частину танцювального майданчику.

— Так швидко розібрали,— сказала дочка.

Вони помовчали. Почали гасити світло.