Розділ «Один: Мистецтво»

— Зрозумів.

— Усе, що я хочу,— аби ми були щасливі. Обоє. Знову мовчання.

— Телефонуй, коли зможеш.

— Добре.

— І, будь ласка, спробуй не сердитися.

— Я не серджусь.

— Гаразд,— зітхнула вона.— На добраніч, Артуре.

— На добраніч.

— Іще раз дякую за квіти.

— Нема за що.

— Вони дійсно милі.

— Я радий,— сказав він. Але подумав, що варто було вибрати дорожчий букет.

Глава двадцять друга

ля класифікації студентів на курсі творчого письма Пфефферкорн мав систему, відшліфовану багатьма роками досвіду. Перший тип: знервована тендітна дівчинка, чиї твори по суті є публічними щоденниками. Теми, до яких вона часто звертається: статеве пробудження, неправильне харчування, емоційно принизливі стосунки і суїцид. Наступний тип — ідеолог, для якого писання грало роль трибуни. Такий студент нещодавно провів семестр у якійсь країні третього світу, риючи колодязі або спостерігаючи за нечесними виборами, і повернувся, рішуче налаштований дати голос тим, хто його не має. Третій тип — ентузіаст певного жанру. Тут було кілька підтипів: хоббіт-фантаст, чорнушник тощо. І нарешті, літературний аспірант, сухий, саркастичний, начитаний, схильний до цитування, з глянцем спокійної зосередженості, що інколи (і дуже видовищно) порушувалася вибухами поганої поведінки. До цього типу колись належав і сам Пфефферкорн.

І хоча серед представників останніх трьох типів були здебільшого хлопці, представників першого типу була переважна більшість, тож на заняттях Пфефферкорна домінували дівчата.

Був іще п’ятий тип, але він так рідко зустрічався, що не заслуговував на окрему категорію, та й сама природа цього типу робила категоризацію недоречною: справжній письменник. За всі ці роки Пфефферкорнові зустрілися лише троє. Один надрукував два романи, а потім став юристом. Другий розбагатів, пишучи сценарії для телебачення. Третя викладала творче письмо в маленькому коледжі на Середньому Заході. Із цією дівчиною двічі на рік Пфефферкорн обмінювався листами. З першими двома зв’язку не підтримував.

Професійні освітяни полюбляють казати, що вони живуть заради от таких рідких пташок, але такі сентименти, на думку Пфефферкорна, мали лише підкреслювати власну значущість. Працювали вони, власне, з величезним стадом бездар, і результати були сумнівними. Талановитим студентам аудиторії були не потрібні. Учителям талановиті студенти подобалися, бо на тлі таланту і самі вчителі мали добрий вигляд, ще й зусиль докладати не доводилося.

Через тиждень після повернення з Каліфорнії Пфефферкорн сидів у кімнаті з десятьма позбавленими таланту студентами і проводив семінар. Він не брав участі в розмові, лише кивав і підбадьорював усмішками тендітну молоду жінку, чиє оповідання саме анатомували. На ній був завеликий светр зі значком «Звільніть Західну Злабію», і поступово, оскільки критика ставала дедалі злішою, вона ховалася в ньому, як черепашка. Спочатку в рукавах зникли руки, потім вона натягнула край светра на стиснуті коліна. Іншим разом Пфефферкорн став би на її захист, але зараз його поглинули власні переживання. У голові весь час крутилася розмова з Карлоттою. Він аналізував її, намагаючись знайти хоч натяк на те, що їй було відомо, що він скоїв. Жодного натяку не було, але це не означало, що за останній тиждень вона не навідалася до кабінету. Вона більше не телефонувала. Чи означало мовчання, що вона сердиться? Не знає, що і думати? Збентежена? Він не знав, тому і хвилювався. І ще більше хвилювався, що так швидко образився на її пропозицію купити квиток на літак. Він її втратив. З іншого боку, якщо він застарий, щоб чекати, то застарий і для того, щоб бути утриманцем. Принизливим був сам факт, що йому доводилося вести переговори із самим собою щодо залишків гідності.

Минув тиждень. Телефон не дзвонив. Він ходив на заняття. Повертався додому. Слухав розповіді дочки про нескінчені приготування до весілля. Минув іще один тиждень. Він намагався не дивитися на шафу. Читав газету. Про Вільяма де Валле уже не писали. Економіка була в занепаді. Зростали ціни на паливо. Буря в долині Злабії не вщухала, постріли долітали і за її кордони. Він не звертав ні на що уваги. Були речі важливіші за дрібні сварки десь дуже далеко. Перечитав файли з ідеями майбутніх романів. Жоден не годився. Минув цілий місяць, а Карлотта так і не зателефонувала. Може, спалила стос паперу на столі, навіть не зазирнувши в нього. Може, забула про рукопис. Може, навмисне для нього і лишила. Може, то було випробування, з яким він не впорався. А може, подарунок, і він зробив усе правильно. Він витяг торбу з шафи й акуратно поклав рукопис на стіл. Кілька годин дивився на товстий стос паперу. Переконав себе, що жереб кинуто. Він же знав, що хоче зробити, адже так? Важко заперечувати факти. Щоправда, це не означало, що в душі не точився конфлікт. Доведеться над собою попрацювати. Він сів на краєчок ліжка, в голові крутилися слова Карлотта — «будь щасливим, зараз»,— і спочатку вони звучали як вибачення, потім як дозвіл, і врешті-решт як команда. Час на виправдання скінчився. Настав час діяти.

Глава двадцять третя