Розділ 2

— Ти ж часом бачиш молодих чародійок, які вчаться у тій школі? У тій Аретузі?

Хлопець глянув на неї, явно здивований.

— Ні, ніколи! Ніхто їх не бачить! Їм не можна покидати острів і виходити до міста. А на терени школи нікому немає доступу. Навіть для бургграфа й бейліфа, якщо мають справу до чародійок, іти можуть тільки до Локсії. На найнижчий рівень.

— Я так і думала, — Цірі кивнула, задивившись на лискучі дахи Аретузи. — Це не школа, а в’язниця. На острові, на скелі, над прірвою. В’язниця, та й усе.

— Трохи так, — визнав Фабіо, подумавши. — Звідти непросто піти… Але ні, це не так, як у в’язниці. Адептки — це ж молоді дівчата. Їх треба стерегти…

— Від чого?

— Ну… — хлопець затикнувся. — Ти ж знаєш…

— Не знаю.

— Гммм… Думаю… Ох, Цірі, їх же ніхто не тримає у школі насильно. Вони самі хочуть…

— Ну, напевне, — Цірі змовницьки усміхнулася. — Хочуть — і сидять у тій своїй в’язниці. Якби не хотіли, то не дали б себе там закрити. Ніякого дива, досить вчасно дати драла. Ще до того, як там опиняться, бо після може виявитися непросто…

— Як це? Утікати? А куди б вони мали…

— Вони, — перебила вона, — певне, не мали б куди. Бідолашні. Фабіо? Де місто… Гірундум?

Хлопець глянув на неї, упійманий зненацька.

— Гірундум — це не місто, — сказав. — Це велика ферма. Є там сади, городи, що постачають овочі й фрукти усім містам навколо. Також є там ставки, у яких вирощують коропів й іншу рибу…

— Як далеко звідси до Гірундума? Й куди? Покажи мені.

— А навіщо це тобі знати?

— Покажи мені, прошу.

— Бачиш ту дорогу, що веде на захід? Там, де ті вози? Власне тим шляхом і їдуть до Гірундуму. Якихось п’ятнадцять миль, увесь час лісами.

— П’ятнадцять миль, — повторила Цірі. — Недалеко, якби мати хорошого коня… Дякую тобі, Фабіо.

— За що ти мені дякуєш?