Розділ 1

Аплегатт підвівся на стременах. Незважаючи на сутінки та на роззяв, які стовбичили навколо, він роздивлявся підняте солдатами величезне блідо-жовте тіло. Нетопирині крила й скорпіонів хвіст потвори безвладно волоклися по землі. Крикнувши хором, вояки підняли труп вище й звалили його на віз. Запряжені в нього коні, видно занепокоєні смородом крові й стерва, заіржали, смикаючи дишлом.

— Не зупинятися! — крикнув дідуганам десятник, який командував солдатами. — Далі їхати! Проїзд не забивати!

Дідуган підігнав мулів, віз підскочив на колії. Аплегатт штурхнув коня п’ятами, порівнявся із ними знову.

— Вояки, видко, бестію затовкли?

— Де там, — заперечив дідуган. — Вояки, як прийшли, тільки рота на людей роззявляли, лаялися. То тобі стій, то тобі вперед, то се, то те. До потвори не поспішали. Послали за відьмаком.

— За відьмаком?

— Так було, — запевнив другий дідуган. — Комусь згадалося, що на селі відьмака бачено, тож по нього й послали. Проїжджав потім він повз нас. Волосся біле, морда паскудна та ще й страшний меч на спині. Години не минуло, як хтось спереду крикнув, що зараз можна буде їхати, бо відьмак бестію уконтрапупив. Тоді ми й рушили нарешті, а тут, синку, акурат і ти під’їхав.

— Ха, — сказав Аплегатт замислено. — Стільки я років дорогами ганяю, а відьмака ще не зустрічав. Бачив хто, як він із потворою тією справився?

— Я бачив! — закричав хлопець із розкуйовдженою чуприною, під’їхавши з іншого боку воза. Їхав на охляп, правлячи худою, кольору гречки, шкапою за допомогою недоуздка. — Усе я бачив! Бо біля солдат був, на самісінькому передку!

— Гляньте на шмаркача, — сказав дідуган, який правив возом. — Молоко під носом, а як мудриться! А батогом не хочеш?

— Та нехай уже, батьку, — втрутився Аплегатт. — Скоро розстань, я на Каррерас поїду, а раніше знати хотілося б, що там із тим відьмаком було. Кажи, малий.

— А було так, — почав швидко хлоп, їдучи ступою поряд із возом, — що прибув отой відьмак до військового коменданта. Сказав, що зветься Ґерант. А комендант на те: як звешся — так звися, краще до роботи берися. І показав, де потвора сидить. Відьмак підійшов ближче, подивився хвильку. До потвори було зі стайе чи й більше навіть, але він тільки здаля глянув і відразу каже: це, каже, мантикора винятково здоровезна і що вб’є її, якщо йому двісті крон дадуть.

— Двісті крон? — аж захлинувся на те другий дідуган. — Що він, здурів геть?

— Те саме й пан комендант сказав, тіко шо трохи грубше. А відьмак на те: стільки воно й коштуватиме, а йому — все’дно, нехай потвора на дорозі хоч би й до судного дня сидить. Комендант на те, що грошви стільки не заплатить, що йому легше почекати, аж потвора сама полетить. А відьмак на те, що потвора не полетить, бо вона голодна й люта. А якщо й відлетить, то скоро назад повернеться, бо то її ловецька теро… терет… теретор…

— А ти, шмаркачу, не теревень тут! — розізлився дідуган, який правив, без видимого результату намагаючись вишмаркатися у пальці, у яких одночасно тримав віжки. — Кажи-но, як воно було!

— Я ж і кажу! Відьмак так мовив: не відлетить потвора, а буде собі цілу ніч лицаря убитого їсти, потрошку, бо лицар у бронях, видлубати його зсередини непросто. На те підійшли купці й ну відьмака вмовляти, так і сяк, що з-поміж себе зберуть та сто крон йому дадуть. А відьмак їм на те, що — ач, бестія мантикором зветься і надто небезпечна, тож сто крон можуть собі в дупу всадити, він шкірою ризикувати не стане. На те комендант розсердивсь і сказав, що така вже то собача й відьмача доля: шкірою ризикувати і що відьмаки саме для тогось і є, яко ота дупа для срання. А купці, видко, боялися, що відьмак також розсердиться і геть піде, бо на сто п’ятдесят вмовилися. І відьмак меча добув і гостинцем пішов до того місця, де потвора сиділа. А комендант знак від зурочення йому вслід зробив, на землю поплював і сказав, що таких підмінців пекельних земля невідомо як носить. Один купець на те: якби, каже, військо замість по лісах за ельфами ганяти страшидла з доріг прогонило, то у відьмаках і потреби б не було, і що…

— Не плети, — перебив дідуган. — Тільки що бачив кажи.

— Я, — похвалився хлопець, — відьмацького коня стеріг, кобилку-каштанку зі стрілкою білою.

— Та пес із нею, із кобилкою! А як відьмак потвору вбивав, ти бачив?

— Еее… — затяг хлопак. — Не бачив… Мене назад запхали. Усі вголос верещали, й коні сполошилися, тоді…