Розділ «Магія світу відьмака»

Утім, поки що інвективи ці лише просто стрясають повітря і не призводять до негативних наслідків (хоча є вже тривожні симптоми: наприклад, діяльність рицарів ордену Білої Троянди, які, як ми знаємо, не терплять присутності поряд із собою магії та магів).

Куди цікавіше складалися взаємини між чародіями та верховною владою.

Базовою подією тут стала Новіградська Унія, укладена у перші роки приходу людей на Кораблях Вигнанців. Тоді троє найсильніших чародіїв тих часів — Беккер, Джамбаттіста й Монк — уклали угоду із королями, жерцями й друїдами. За формулюванням Вільгефорца: «щось на кшталт пакту про ненапад і про відділення магії від держави» (ЧП). Другою подією, що усталила взаємини магів і королів, був прецедент із Раффаром Білим, який, замиривши володарів під час Шестирічної Війни, відмовився від корони.

Скликаний кількома роками пізніше Капітул й ухвалення Закону підбило підсумок того періоду: на довгі роки маги відділилися від державних справ. Продовжувалося то до часів Першої війни із Нільфгардом: Содденська Гора докорінним чином змінила поведінку та практики чарівників. Із цього часу участь магів у справах держави у статусі радників стає загальноприйнятою практикою.

Інтриги, участь у королівських Вищих Радах, шпіонаж та контррозвідка: ось головні напрямки, до яких вдаються чародії та магічки після Содденської гори. Доля Чотирнадцяти-з-Гори на певний час стала запорукою соціального визнання магів як самостійних політичних гравців. Якщо років за десять-п’ятнадцять до того відьмак Ґеральт міг кидати в обличчя Стреґобору дошкульні слова: «Ви скористалися маячнею божевільного, аби посилити вашу владу. Щоб зруйнувати союзи, розірвати заручини, створити плутанину в династіях, словом, міцніше посмикати за мотузки, прив’язані до коронованих маріонеток» (МЗ), то тепер таку ситуацію неможливо собі навіть уявити.

І тому в останній рік перед Другою війною із Нільфгардом Трісс Мерігольд відчуває за собою право говорити: «Так, ви бороните сиріт. Я ж, натомість, б’юся за те, щоб сиріт було якнайменше. Б’юся з причинами, не з наслідками. Тому я — у раді Фольтеста з Темерії, сиджу там разом із Феркартом і Кайрою Мец. Радимо, як не допустити війни, а якби до неї дійшло — як захиститися» (КЕ).

Чародії стають суб’єктами й учасниками Великої Гри.

І це призводить до катастрофи.

Маги як суспільна група: чужі серед своїх. Останній пункт нашої розмови про магію у світі Ґеральта треба присвятити ще одній системі соціальних зв’язків, у які вбудовано чародіїв: зв’язків не вертикальних, із нижчими чи вищими соціальними верствами, а — горизонтальних, зі «своїми». Поговорити про проблему «магічного Братства» як елемента соціальної історії Королівств Півночі.

Усе, що ми говорили про первинні умови тих, хто завдяки наполегливій праці ставав, кінець кінцем, магом, означає, щонайменше, один важливий момент: родина для мага ніколи не відігравала занадто важливу роль у його житті після початку навчання. «Незважаючи на повагу, якою втішалися маги, родина чародійки не мала б з неї жодної користі, бо, доки дівчина закінчувала навчання, її зв’язки із родиною уривалися — важливим залишалося тільки професійне братерство» (ОБ).

Відносини ж у системі магічного Братства вибудовувалися за двома осями: щодо колег по навчанню — і за ставленням до майстрів.

В останньому випадку не треба забувати, що стосунки всередині магічної конфратерії нагадують ті, що встановлювалися усередині ремісничого цеху: до певного, суто формального моменту учень або асистент не мав права на самостійність — а то й голосу. Він — майже власність майстра, працює там, де майстер його поставить, наскільки б ризикованими не були ті умови: «Чотири роки тому, за дорученням Вільгефорца, її майстра, Лідія взяла участь у дослідженнях властивостей артефакту, знайденого під час розкопок старовинного некрополя. Артефакт виявився захищеним потужним закляттям. Активізувався тільки раз. Із п’яти чародіїв, учасників експерименту, троє загинуло на місці. Четвертий втратив очі, обидві руки й збожеволів. Лідія вийшла з опіками, розтрощеною щелепою і мутацією гортані й горла, що досі чинила опір спробам регенерації» (КЕ).

Утім, раніше чи пізніше асистент (фактично — підмайстер) ставав повноцінним представником чародійської спілки — і тоді наново вибудовував взаємини із колишніми своїми майстрами, але тепер — як із рівними (характерними, на наш погляд, є стиль розмов у «Часі Погорди» Маргарити Ло-Антіль, теперішньої ректорки Аретузи, із Тіссаєю де Фрьес — ректоркою колишньою і колишньою ж учителькою Маргарити).

Інша справа — взаємини із тими, з ким мага та чародійку пов’язують роки навчання. У цьому випадку те, що об’єднувало чарівників під час навчання, продовжує лишатися актуальним, якими б ті взаємини не були — добрими чи поганими. Подруги під час навчання залишаються подругами й у самостійному житті, а конкурентки в навчанні відчувають заздрість одна до одної і через багато років після виходу з Академії.

Це створює досить специфічний психологічний клімат у співдружності магіків: таких собі «заклятих друзів» — й опис з’їзду на Танедді, із яким читач ознайомився у «Часі Погорди», є чи не найкращою до цієї тези ілюстрацією.

Однак, якими б не були суто суб’єктивні взаємостосунки між окремими представниками гільдії магів, є щонайменше два органи, чиї повноваження і авторитет до тих подій, про які читач дізнається із книжок циклу, були поза критикою. Це Капітул і Рада Чародіїв.

Виникнувши ще на початку існування осередків магів, Капітул й організація, що склалася навколо нього, інтегрували в себе більшість чародіїв (про долю тих, хто не визнав повноваження нового органу в магічному середовищі, досить мальовничо розповідає на сторінках тому Вільгефорц: «Тут, якщо бути щирим, також аж напрошується додаткова батальна сцена. Бо скоро в брутальній війні прикінчили всіх, хто не хотів визнавати Капітул і підпорядковуватися Закону. Між іншим — Раффара Білого» (ЧП)).

Наскільки нам відомо, Закон, установлений Капітулом, регулював не тільки взаємини між чарівниками й світською владою — він унормовував і саму діяльність чарівників. Так, низка досліджень у магічній царині — наприклад, викликання демонів або створення специфічних монстрів — виявилися поза законом, і тим, хто ті закони порушував, загрожувала смерть (у читачів, маємо сподівання, ще буде можливість ознайомитися із цим фрагментом історії відьмака у романі «Сезон гроз»).

Проте, схоже, що розкольники (або, скоріше, непідписанти, чи, як їх воліють звати у світі відьмака, «ренегати») були винищені не за рік-два, а створили розгалужену систему дослідницьких лабораторій: із результатами їхньої роботи героям циклу доводиться мати справу й через кілька століть після остаточного, здавалося б, вирішення питання магів-ренегатів. Так сталося із матір’ю Ґеральта, Вісенною, в оповіданні «Дорога, з якої не повертаються», так сталося із самим Ґеральтом в уже згаданому романі «Сезон гроз». В обох випадках монстри, з якими герої борються, створені найвідомішими майстрами-ренегатами: Козімо Маласпіном та Альзуром. Альзур, скажімо, відповідальний за появу низки найнебезпечніших чудовиськ світу Ґеральта: кащея та вія (які, на відміну від реліктових чудовиськ, як то, наприклад, гулей, створені вже в межах нових трофічних ланцюжків — і в ті, здається, включено й людину).

Маги-ренегати, як уже відомо читачеві, стоять і за створенням відьмаків — як специфічно зміненого підвиду людини, чиїм призначенням є знищення результатів невдалих магічних експериментів і захист людства від загроз, що заподіюють чудовиська. Процес створення відьмаків, описаний самим Ґеральтом ще в оповіданні «Голос розуму», видаються нам процесом суто наукової лабораторно-дослідницької діяльності: «Каер Морен… Там виробляли таких, як я.… Там я пройшов звичайну мутацію. Випробовування Травами, а потім — як завжди. Гормони, зілля, зараження вірусом. І знову. І ще раз. До результату». А Трісс Мерігольд, перебуваючи у Відьмачому Оселищі, створює у своїй уяві досить чітку картину діяльності відьмаків у межах підготовки нових кадрів: «безсумнівним фактом є те, що мутагенні еліксири в забуті часи розробив якийсь чародій-ренегат, а наступники чародія роками вдосконалювали їх, роками магічно контролювали процес Змін, яким піддавали дітей. І в якусь мить ланцюг обірвався. Забракло магічного знання та вмінь. Відьмаки мають зілля і Трави, мають Лабораторію. Знають рецептуру. Але не мають чародія» (КЕ).