Розділ «Магія світу відьмака»

Тож магія — раціональна?

В усякому разі, раціональними залишаються інтенції та справи чародіїв. Бо — що таке раціональність з точки зору практично орієнтованої теорії, наукового підходу до світу? По-перше, це необхідність вибудовувати теорії, за допомогою яких — універсальним чином — будуть пояснені факти та системи навколишнього світу (у тому числі й факти приховані або на перший погляд не пов’язані між собою), узагальнення отриманих результатів, систематизація даних. По-друге, це експериментальний шлях примноження знання за принципами повторюваності результату. По-третє, це об’єктивність процесу отримання знання. Нарешті, це опертя на логіку як найсприятливішу систему організації дослідницького досвіду, розробка специфічної мови, яка використовується для фіксації експериментів та трансляції отриманого результату.

Маги мають власну мову для опису своєї діяльності й навколишнього світу. І мова ця, як і її терміносистема («представники вимираючих видів», «механізми спадковості», «генетика», «експерименти» тощо), — занадто вже нагадують звичний для нас науковий дискурс. І це — не просто так.

Магія — на рівні її реалізації — поєднує контроль над Силою і специфічні практики, які цю Силу реалізують у формі кінцевого результату.

Магія — це положення руки, чітко відміряні жести й рухи. Це — специфічні формули.

Нарешті, це характерне інтонування цих формул при вимовлянні, поєднане із жестом та рухом рукою.

Ми пам’ятаємо, що, аби нейтралізувати чарівницю, її треба зробити максимально нерухомою («Прив’яжіть її, хлопці, добре до колеса, обидві лапки до ободу, так, аби й пальцем не могла ворухнути» (ММ)). Але й тоді для накладення чар вистачить і того, щоб вірно промовити формулу, — жест можна виконати й ногою, як воно було із Йеннефер у «Межі можливого». Тож для володіння магією потрібно мати добру пам’ять, мовні навички й меткий розум.

Маги проводять досліди експериментального характеру. («Вони перейшли до майстерні. Тіссая не могла стриматися, щоб не кинути оком на робочий стіл, на якому громадилися реторти, тиглі, пробники, кристали й незліченне магічне приладдя… Миттю зорієнтувалася у конфігурації недавно застосованої апаратури. Служила та для викриття місцезнаходження персон, які зникли, і для психобачення методом “кристал, метал, камінь”» (КЕ)).

Маги вибудовують специфічний опис світу. («Навіть у місті нескладно знайти роботу для відьмака.… Істредд твердить, що це вже стає правилом. Місце кожного вимираючого створіння з лісів чи мочарів займає щось інше, якась нова мутація, пристосована до штучного, створеного людьми середовища» (КЛ)). Й опис той навряд чи відповідний до світогляду інших соціальних груп, у тамтешньому світі активних.

Але у будь-якій науці йдеться про тяглість, нерозривність традиції не тільки виробництва, але й трансляції специфічних форм знання. Для науки важливе існування систем освіти та можливість виховання наступних поколінь своїх працівників.

Системи навчання: виліпити мага. Опис магічних університетів для сучасного читача давно став жанровим штампом. Цим нікого не здивуєш. Утім, університети у світі Ґеральта мають свою специфіку — і чималу при тому.

По-перше, тут існує дві системи освіти, вибудувані зі знайомих нам елементів, — і магічний із них лише один. Університетів у Королівствах Півночі є щонайменше три. Перший з них — світський і класичний, науковий. Це університет в Оксенфурті. Він має знайомі риси навчального закладу часів модерної Європи: поділений на факультети, факультети рознесено територіально, студенти вчаться встановлений строк і, здається, за більш-менш усталеними програмами. Утім, у ньому є і рудименти суто середньовічних закладів освіти: наукові диспути на філософські теми можуть закінчитися тут загальною бійкою, університет усе ще користується правом екстрадиції, а жаки-студенти горою стоять за власні свободи.

Навчання в Оксенфурті не знає станового чи територіального розподілу, але не знає і гендерної дискримінації: дівчина-студентка тут дивина менша, аніж студент-нелюдина (із романів нам відомо навіть про заворушення при спробах університетського істеблішменту обмежити нелюдам доступ до навчання — або хоча б увести щось на кшталт їхньої сегрегації).

Ці вчені й цей університет — досить дистанційовані від магіків, хоча утворюють таку собі «паралельну» систему виробництва наукового знання (причому досить скептичного стосовно магічних реалій та істот: досить згадати розмови бакалавра Ліна Пітта з «Крові Ельфів»).

Іншою системою, що випускає не просто вчених, а вчених-магів, є магічні академії. Їх у Королівствах Півночі — дві; окрема для дівчат, Аретуза на острові Танедд у Реданії, та для хлопців — у місті Бан Ард, другому за розміром у Кедвені.

Отож, по-друге, у магічних школах своєрідні системи набору студентів. Так, тут можуть навчатися — щонайменше на початкових курсах, — і не Джерела, а діти поважних родин Королівств Півночі (як от в Аретузі). Водночас, досить специфічні правила вступу існують і для Джерел. З одного боку, нам відомо, що навчання тут платне («— Скільки коштує річна оплата у школі в Аретузі?… — Тисяча двісті новіградських крон, — сказав Джанкарді. — Для нової адептки — ще й сплата зарахування у школу, десь близько двохсот» (ЧП)). Сума для зарахування у школу Аретузи — чимала: наприклад, двісті п’ятдесят крон є майже критичною сумою для Ґеральта (при оплаті послуг Кодрінгера й Фенна). З іншого — настільки ж твердо нам відомо, що маги повинні повідомляти Раду й Капітул про будь-яку знайдену дитину-Джерело, щоб мати можливість узяти їх під свою опіку, коли це буде доречно.

(Це останнє є, здається, необхідною умовою: дитина-Джерело, яка без опіки та контролю мага ризикує своїм життям: «Неконтрольовані здібності — страшні. Для Джерела й для оточення. Оточенню Джерело може загрожувати багатьма способами. Собі — лише одним. Ним є психічна хвороба. Найчастіше — кататонія» (КЕ)).

Цьому є, здається, єдине розумне тлумачення: досить часто за майбутніх магів доводиться сплачувати не родині, а, так би мовити, магам-менторам, тим, хто приводить дітей-Джерел у стіни магічних академій. Частково це могло б пояснювати й перебування магів та магічок, які закінчили навчання, на позиціях асистентів, по суті — підмайстрів. Так, наприклад, Істредд пригадує про ці свої роки: «Аби дійти до якоїсь вправності у чорнокнижництві, мав я чимало попрацювати. Іще щеням, коли мої ровесники бігали полями із луками, ловили рибу чи грали в лови, я скнів над манускриптами.… мій майстер, старий Ройдскільд, ніколи не пропускав нагоди стьобнути мене нагайкою по спині, видно, вважаючи, що без того я не досягну задовільного прогресу в науці» (КЛ).

Ця ситуація певним чином пояснюється і специфічним контингентом майбутніх чародійок: «Чародійками ставали виключно доньки із нульовими шансами знайти чоловіка. На противагу жрицям та друїдкам, які неохоче брали потворних чи скалічених дівчаток, чародії приймали кожну, хто виявляв необхідні нахили» (ОБ). У цих умовах ситуація, коли батьки за дівчину, за яку вони не можуть отримати зиск — у вигляді зв’язків чи соціального становища її майбутнього чоловіка, — ще й приплачують, здається нам неможливою (бо сума навчання неймовірна для пересічного міщанина — рік навчання в Аретузі коштує, як дві найдорожчі машини для облоги фортець: мангонелі — чи як п’ятнадцять баліст).

Дитина ж із магічними здібностями сама по собі не коштує нічого. Вона до певного часу не є самодостатнім суб’єктом не те що соціальних відносин — але й взаємин із магією: «Джерело, — пояснила чародійка холодно, — не контролює своїх можливостей, не панує над ними. Воно — медіум, щось схоже на передавач. Несвідомо контактує з енергією, несвідомо її перетворює» (КЕ).