Розділ «Щось більше»

І раптом він пригадав.

— Ви... відьмак? Пане?

Незнайомець здвигнув плечима.

— Ти вгадав. Я відьмак. А тепер іди. На той бік воза. Не виходь звідти й сиди тихо. Я мушу хвильку побути наодинці.

Йурґа послухався. Присів біля колеса, загорнувшись в опанчу. Не хотів дивитися, що робить незнайомець з іншого боку воза, а тим більше на кістки на дні яру. Тож дивився він на свої чоботи й на зелені, зіркові паростки моху, якими заросли прогнилі колоди мосту.

Відьмак.

Сонце заходило.

Він почув кроки.

Незнайомець повільно, дуже повільно вийшов з-за воза на середину мосту. Стояв спиною — Йурґа побачив, що меч на його спині — не той меч, який він бачив раніше. Тепер це була красива зброя — ефес та окуття піхов блищали, наче зорі, навіть у сутінках відбиваючи світло, хоча світла вже майже й не було — згасла навіть пурпурово-золота заграва, яка ще недавно висіла над лісом.

— Пане...

Незнайомець повернув голову. Йурґа ледве стримав крик.

Обличчя чужинця було білим — білим і пористим, наче відтиснутий і відкинутий сир. А очі... Боги, завило щось в Йурзі. Очі...

— За віз. Швидко, — прохрипів незнайомець.

Це не був голос, який Йурґа чув раніше. Купець раптом відчув, як сильно заважає йому переповнений сечовий міхур. Незнайомець відвернувся і відійшов далі на міст.

Відьмак.

Кінь, прив’язаний до воза, форкнув, заіржав, глухо забив копитами об колоди.

Над вухом Йурґи задзижчав комар. Купець навіть рукою не ворухнув, аби його відігнати.

Задзижчав наступний. Цілі хмари комарів дзижчали в гущавині з того боку яру. Дзижчали. І вили.

Йурґа, до болю стискаючи зуби, зрозумів, що то не комарі.

З темряви, що густішала на зарослому кущами узбіччі, вигулькнули малі потворні фігури — не вище чотирьох ліктів, страшенно худі наче скелети. Увійшли на міст дивною, чаплиною ходою, високо й різко піднімаючи шишкуваті коліна. Очі під пласкими зморшкуватими лобами світилися жовтим, у широких, жаб’ячих пащеках блищали білі гострі іколки. Наближалися потвори з шипінням.