Розділ «Меч призначення»

— Не знаю, — сказала вона. — Я прокинулася мить тому, тут, поряд із тобою, страшненько задубла. Не пам’ятаю, як... Знаєш що? Це чари!

— Напевне ти маєш рацію. — Він усівся, витрусив соснові голки з-за коміру. — Напевне ти маєш рацію, Цірі. Вода Брокілону, холера... Здається, дріади повеселилися за наш кошт.

Він устав, підняв свій меч, що лежав поряд, перекинув пояс через плечі.

— Цірі?

— Ага?

— Ти також повеселилася за мій кошт.

— Я?

— Ти донька Паветти, внучка Каланте з Цінтри. Ти знала від самого початку, хто я такий?

— Ні, — почервоніла вона. — Не з початку. Ти відчарував мого тата, правда?

— Неправда, — похитав він головою. — Це зробила твоя мама. І твоя бабуся. Я тільки допоміг.

— Але няня казала... Казала, що я призначена. Бо я — Несподіванка. Дитя Несподіванка. Ґеральте?

— Цірі, — він подивився на неї, похитуючи головою і посміхаючись, — повір мені, ти найбільша несподіванка, яка могла мене спіткати.

— Ха! — Обличчя дівчинки проясніло. — Це правда! Я призначена. Няня казала, що прийде відьмак, у якого буде біле волосся, й забере мене. А бабця верещала... А, що там! Куди ти мене забереш, скажи?

— Додому. До Цінтри.

— Ах... А я подумала, що...

— Подумаєш дорогою. Ходімо, Цірі, треба вийти з Брокілону. Це небезпечне місце.

— Я не боюся!

— Але я боюся.

— Бабця говорила, що відьмаки нічого не бояться.

— Бабця перебільшує. Ходімо, Цірі. Аби я ще знав, де ми...