Розділ «Меч призначення»

— А чим, до ясної холери, лебідь більш романтичний, аніж баклан?

— Не знаю.

— Як і я. Але готовий закластися, що в оповідях саме Еліза відчарувала мене за допомогою її страшенної сорочизни з кропиви?

— Ти виграв. А що чути про Елізу?

— Має сухоти, бідолашна. Довго не протягне.

— Шкода.

— Шкода, — підтвердив Фрайксенет байдуже, дивлячись убік.

— Повертаючись до прокляття. — Ґеральт сперся спиною на стіну з пружних сплетених гілок. — Рецидивів немає? Пір’я в тебе не росте?

— Хвала богам — ні, — зітхнув барон. — Усе добре. Єдине, що залишилося в мене з отих часів, то смак до рибки. Немає для мене, Ґеральте, їдла кращого за рибу. Часом з самого рання йду собі до рибалок, на пристань, а ще до того, як відшукають вони мені щось шляхетніше, то я собі одну-другу жменю уклейок прямо з садка, пару піскарів, яльця чи тараньку... Розкіш, а не їдло.

— Він був бакланом, — повільно промовила Цірі, дивлячись на Ґеральта. — А ти його відчарував. Ти вмієш чарувати!

— Це ж зрозуміло, — сказав Фрайксенет, — що вміє. Будь-який відьмак уміє.

— Відь... відьмак?

— Ти не знала, що це відьмак? Славетний Ґеральт Рівієць? Правда, звідки такий мальок, як ти, має знати, хто це — відьмак. Бо зараз — не те що в минулі часи. Тепер уже мало відьмаків, майже не стикаєшся із ними. Напевне, ти в житті своєму відьмака не бачила?

Цірі повільно похитала головою, не зводячи з Ґеральта погляду.

— Відьмак, мальку, це та... — Фрайксенет урвав себе і зблід, побачивши Бренн, яка увійшла до хатки. — Ні, не хочу! Не дам собі нічого вливати в горлянку, ніколи, ніколи більше! Ґеральте! Скажи їй...

— Заспокойся.

Бренн кинула на Фрайксенета лише короткий погляд. Відразу підійшла до Цірі, що сиділа навпочіпки біля Геральта.

— Ходімо, — сказала. — Ходімо, крихітко.

— Куди? — скривилася Цірі. — Не піду. Хочу бути із Ґеральтом.

— Іди, — вимушено посміхнувся відьмак. — Побавишся із Бренн та молодими дріадами. Покажуть тобі Дуен Канел...