Розділ «Трохи жертовності»

Аґловаль коротким кивком відповів на глибокі поклони людей біля дверей, майже одразу підійшов до Дроугарда й відвів його в куток, давши знак, що не очікує уваги й почестей в центрі зали. Ґеральт спостерігав за ними скоса. Розмова була тихою, але помітно було, що обидва вони збуджені. Дроугард раз у раз витирав чоло рукавом, крутив головою і чухав шию. Ставив запитання, на які князь, похмурий і насуплений, відповідав коротким потиском плечей.

— Пан князь, — тихо сказала Ессі, присуваючись до Ґеральта, — здається заклопотаним. Невже знову серцеві справи? Розпочате нині вранці непорозуміння із відомою сиреною? Що, відьмаче?

— Можливо. — Ґеральт скоса глянув на поетку, заскочений зненацька її запитанням і дивним чином через нього роздратований. — Що ж, у кожного є якісь особисті проблеми. Але не всі люблять, аби про ті проблеми співали на ярмарках.

Оченько злегка зблідла, дмухнула на локон і глянула виклично.

— Сказавши це, ти мав намір мене образити чи тільки вразити?!

— Ані одне, ані друге. Я хотів всього лише випередити наступні запитання стосовно проблем Аґловаля та сирени. Запитання, відповідати на які я себе не відчуваю уповноваженим.

— Розумію. — Чарівне око Ессі Давен трохи звузилося. — Я не поставлю тебе перед такою дилемою. Уже не поставлю жодних запитань, які мала намір поставити і які, якщо вже бути щирою, сприймала я виключно як вступ і запросини до милої розмови. Що ж, тоді не буде ніякої розмови, і ти не мусиш боятися, що її зміст буде виспіваний на якомусь ярмарку. Була рада познайомитися.

Вона швидко відвернулася і відійшла до столів, де одразу її радо привітали. Любисток переступив з ноги на ногу й значуще кахикнув.

— Не скажу, що ти виявив вишукану ввічливість, Ґеральте.

— Дурнувато вийшло, — погодився відьмак. — Я справді вразив її, цілком без причини. Може, піти за нею і перепросити?

— Заспокойся, — сказав бард і додав сентенційно: — Ніколи не буває другої оказії, щоб виправити перше враження. Ходімо, нап’ємося краще пива.

Пива вони напитися не змогли. Поміж групкою міщан, що саме гаряче розмовляли, пропхався Дроугард.

— Пане Ґерарде, — сказав. — Дозвольте. Його високість хоче із вами порозмовляти.

— Я вже йду.

— Ґеральте, — Любисток схопив його за рукав, — не забудь.

— Про що?

— Ти обіцяв прийняти будь-яке завдання, не вередуючи. Я слова дотримався. Як це ти сказав? Трохи жертовності?

— Добре, Любистку. Але звідки ти знаєш, що Аґловаль...

— Я носом чую. Пам’ятай, Ґеральте.

— Добре, Любистку.