Розділ «Трохи жертовності»

— Ти потворно нудний, Любистку. Нічого, окрім сінників, дівчат, задків, цицьок, неповного щастя та поцілунків, перерваних собаками, якими тебе травлять родичі наречених. Що ж, мабуть, ти інакше не можеш. Мабуть, тільки фривольність, щоб не сказати — некероване гріховодство, дозволяє вам складати балади, писати вірші й співати. Вважаю, це — запиши — темний бік таланту.

Він сказав занадто багато й недостатньо холодно. А Любисток легко і безпомилково розшифрував його.

— Ага, — сказав спокійно. — Ессі Давен, на прізвисько Оченько. Чарівне оченько Оченька затрималося на відьмакові й наробило відьмакові сум’яття. Відьмак повівся з Оченьком наче жак із принцесою. І замість звинувачувати себе звинувачує її і шукає в ній темний бік.

— Мариш, Любистку.

— Ні, мій дорогоцінний. Ессі справила на тебе враження, ти цього не приховаєш. Зрештою, я утому не бачу нічого поганого. Але пильнуй, не зроби помилку. Вона не така, як ти думаєш. Якщо її талант має темний бік, то напевне не такий, який ти собі уявляєш.

— Здогадуюся, — сказав відьмак, опановуючи голос, — що ти знаєш її дуже добре.

— Досить добре. Але не так, як ти вважаєш. Не так.

— Досить оригінально, як на тебе, таке визнавати.

— Ти дурень. — Бард потягнувся, підклав обидві долоні під потилицю. — Я знаю Лялечку майже з дитинства. Вона для мене... ну... Наче молодша сестра. Повторюю, не зроби щодо неї дурної помилки. Ти їй заподієш цим велику прикрість, бо й ти справив на неї враження. Признайся, тебе до неї тягне?

— Навіть якби й так, то на противагу тобі я не звик про таке дискутувати, — сказав Ґеральт різко. — Ані складати про таке пісеньок. Дякую тобі за те, що ти про неї сказав, бо, може, й справді ти застеріг мене від дурнуватої помилки. Але на тому — кінець. Тему я вважаю вичерпаною.

Любисток хвильку лежав нерухомо й мовчав, але Ґеральт знав його занадто добре.

— Знаю, — сказав нарешті поет. — Я вже все знаю.

— Та хрін ти там щось знаєш, Любистку.

— Знаєш, у чому полягає твоя проблема, Ґеральте? Тобі здається, що ти інший. Носишся із відмінністю, із тим, що вважаєш за ненормальність. Ту ненормальність ти нав’язливо перебільшуєш, не розуміючи, що для більшості мислячих тверезо людей ти найнормальніший під сонцем — аби усі були такими нормальними. Що з того, що ти маєш швидшу реакцію та вертикальні зіниці? Що бачиш у темряві наче кіт? Що розумієшся на чарах? Теж мені, велика справа. Я, мій друже, знав колись корчмаря, який умів хвилин десять без перерви бекати низом, і так, що те складалося у мелодію псалма «Вітай нас, вітай, зоря вранішня». І попри цей небуденний, як не крути, талант, був отой корчмар найнормальнішим серед нормальних, мав дружину, дітей і бабцю-паралітичку...

— Що воно має спільного з Ессі Давен? Можеш пояснити?

— Звичайно. Тобі безпідставно здалося, Ґеральте, що Оченько зацікавилася тобою із нездорового, майже збоченого інтересу, що дивиться вона на тебе, наче на дивовижу, двоголове теля чи саламандру в звіринці. Й ти одразу надувся, за першої ж нагоди дав неґречну, не заслужену нею реприманду, повернув удар, якого вона не завдавала. Адже я був тому свідком. Свідком подальшого перебігу подій я уже не був, але помітив вашу втечу із зали й бачив її рожеві щічки, коли ви повернулися. Так, Ґеральте. Я тебе тут застерігаю від помилки, а ти її уже зробив. Ти хотів їй помститися за нездорову, з твоєї точки зору, цікавість. Вирішив ту її цікавість використати.

— Повторюю: ти мариш.

— Спробував ти, — продовжував бард незворушно, — перевірити, чи не вдасться піти із нею на сіно, чи не зацікавиться вона, як то — кохатися із дивовижею, із відьмаком-одмінцем. На щастя, Ессі виявилася мудрішою за тебе й завчасно змилостивилася над твоєю дурістю, зрозумівши її причину. Висновок роблю з факту, що ти не повернувся з балкона з опухлим писком.

— Ти скінчив?

— Я скінчив.