Розділ «Крихта льоду»

— Хо-хо, — блиснув зубами Цикада. — Страшенно грізно воно прозвучало, аж мурашки мені по шкірі пройшли. Завжди було мені цікаво, відьмаче, чому люди так вас бояться? Думаю, що я вже знаю.

— Я поспішаю, Цикадо. Віддай меч, як твоя ласка.

— Пил в очі, відьмаче, нічого, тільки пил в очі. Лякаєте ви людей, неначе пасічник бджіл димом і смородом, тими вашими кам’яними обличчями, тією балаканиною, плітками, які, напевне, ви самі про себе й розпускаєте. А бджоли тікають від диму, дурні, замість того щоб вбити жало у відьмацьку сраку, яка одразу спухне, як і будь-яка інша. Кажуть про вас, що ви не відчуваєте, як люди. Брехня. Коли когось із вас добряче дзиґнути, то відчув би.

— Ти скінчив?

— Так, — сказав Цикада, віддаючи йому меч. — Знаєш, що мене цікавить, відьмаче?

— Знаю. Бджоли.

— Ні. Таке я собі думаю: якби ти увійшов на вуличку з одного боку з мечем, а я — з іншого, то хто б із нас дійшов до кінця вулички? Справа, як мені бачиться, варта того, щоб побитися об заклад.

— Чому ти чіпляєшся до мене, Цикадо? Сварки шукаєш? Про що тобі йдеться?

— Ні про що. Просто цікаво мені, скільки правди у тому, що люди балакають. Що ви настільки вправні в битві, ви, відьмаки, бо ані серця у вас, ані душі, ані милості, ані сумління. І цього вистачить? Бо про мене, наприклад, говорять те саме. І не без підстав. Тож мені страшенно цікаво: хто з нас двох, увійшовши на вуличку, вийшов би з неї живим? Та? Варто побитися об заклад? Як ти вважаєш?

— Говорив я вже: поспішаю. Не витрачатиму час на роздуми над дурнею. І не звик битися об заклад. Але якби колись спало тобі на думку заважати мені ходити вуличкою, то дам тобі добру пораду, Цикадо: спочатку подумай.

— Пил, — посміхнувся Цикада. — Пил в очі, відьмаче, нічого більше. До побачення, хтозна, може, на якійсь вуличці?

— Хтозна.

IV

— Тут ми зможемо спокійно порозмовляти. Сідай, Ґеральте.

Що найперше кидалося у вічі в лабораторії, то чимала кількість книжок — вони займали більшу частину місця у цьому чималому приміщенні. Товстенні томиська заповнювали полиці на стінах, гнули їх, громадилися на скринях і комодах. Мали, як оцінив відьмак, коштувати цілу купу грошей. Не бракувало, звісно, й інших, типових елементів професії — чучела крокодила, сушеної риби-їжака, що звисала зі стелі, закуреного скелета й величезної колекції баночок із алкоголем, де була усіляка погань, яку тільки можна було уявити, — сколопендри, павуки, змії, жаби й чисельні людські й нелюдські фрагменти, головно кишки. Був там навіть гомункулус[25] чи щось, що нагадувало гомункулуса, але з тим же успіхом могло бути капченим немовлям.

На Ґеральта ця колекція не справила жодного враження — він півроку жив у Йеннефер у Венґерберзі, а Йеннефер мала ще більш цікаву колекцію, що містила навіть нечуваних розмірів фалос, начебто — гірського троля. Також вона мала в себе дуже вдало набите чучело єдинорога, на хребті якого полюбляла кохатися. Ґеральт уважав, що коли існувало місце, яке менше підходило б для кохання, то це хіба хребет живого єдинорога. На відміну від нього самого, який уважав ліжко за розкіш і цінив усі можливі застосування цієї меблі, Йеннефер уміла бути дуже екстравагантною. Ґеральт пригадав милі моменти, проведені з чародійкою на похилому даху, у повному порохняви дуплі, на балконі, до того ж — на чужому, на балюстраді мосту, на розхитаному човні посеред збуреної річки й під час левітації за тридцять сажнів над землею. Але єдиноріг був найгіршим. Утім, одного щасливого дня лялька та зламалася під ними, розпоролася і розлетілася, давши чисельні приводи для сміху.

— Що тебе так розважає, відьмаче? — запитав Істредд, сідаючи за довгим столом, на якому розкладено було чималу кількість старезних черепів, кісток і заржавленого залізяччя.

— Щоразу, коли бачу ці речі, — відьмак усівся навпроти, вказуючи на банки та баночки, — задумуюся, чи й справді неможливо вправлятися у магії без усієї цієї гидоти, від вигляду якої аж шлунок корчиться.

— Питання смаку, — сказав чародій. — Як і звички. Що в одного викликає огиду, іншого якось не зворушує. А в тебе, Ґеральте, що викликає огиду? Цікаво, що може викликати огиду в того, хто, як я чув, заради грошей може увійти по шию в нечистоти та гній? Не сприймай, прошу, цього запитання як образу чи провокацію. Мені і справді цікаво, що може викликати у відьмака відчуття огиди.

— Чи у тій баночці, часом, не тримаєш ти місячної крові цнотливої дівиці, Істредде? Знаєш, найбільшу огиду в мене викликає, коли я уявляю собі поважного чародія із пляшечкою у жмені, який намагається здобути ту цінну рідину, крапля за краплею, стоячи навколішки, так би мовити, біля самого джерела.