Розділ «Крихта льоду»

Він дивився на її губи, на кутик, що тремтів у мимовільній посмішці. Він добре знав ту посмішку, завжди здавалася вона йому більше посмішкою тріумфу, а не щастя. Ніколи не запитував у неї про те. Знав, що вона не відповість.

Чорна постільга, що сиділа на оленячих рогах, стріпнула крилами, клацнула кривим дзьобом. Йеннефер відвернула голову й зітхнула. Дуже сумно.

— Йен?

— Нічого, Ґеральте, — поцілувала вона його. — Нічого.

Каганець горів легеньким вогником. У стіні шурхотіла миша, а короїд у комоді тихо, мірно й одноманітно потріскував.

— Йен?

— М-м?

— Їдьмо звідси. Я погано тут почуваюся. Це місто фатально діє на мене.

Вона повернулася набік, провела долонею по його щоці, відгортаючи волосся, проїхалася пальцями нижче, торкнулася згрубілих шрамів, що позначали бік шиї.

— Ти знаєш, що означає назва цього міста? Айдд Ґинвайль?

— Ні. Це з мови ельфів?

— Так. Означає «крихта льоду».

— Дивно не пасує до цієї паршивої діри.

— Серед ельфів, — шепотіла задумливо чародійка, — ходить легенда про Королеву Зими, яка під час завірюхи їздить краєм у санях, запряжених білими кіньми. їдучи, королева сіє навколо тверді, гострі, маленькі крихти льоду, й біда тому, кому така крихта потрапить в око чи в серце. Цей хтось — пропав. Уже ніщо не зуміє його втішити, все, що не матиме білизни снігу, буде для нього мерзотним, бридким і огидним. Не зазнає він спокою, кине все й рушить за Королевою, за своїм маренням і коханням. Звичайно, він ніколи не знайде її і загине з туги. Кажуть, що тут, на тому місці, у прадавні часи трапилося щось схоже. Красива легенда, вірно?

— Ельфи все вміють перевдягти у гарні слова, — буркнув він сонно, водячи губами по її плечі. — Це зовсім не легенда, Йен. Це красивий опис паскудного явища, яким є Дикий Гін, прокляття деяких місць. Нез’ясоване колективне безумство, що примушує людей доєднуватися до примарного почту, що летить по небі. Я те бачив, і справді, часто стається воно зимою. Давали мені чималі гроші, аби я поклав край тому явищу, але я не взявся. На Дикий Гін способу немає...

— Відьмак, — прошепотіла вона, цілуючи його у щоку. — Ані на гріш романтизму в тобі. А я... я люблю легенди ельфів, вони такі красиві. Шкода, що люди не мають таких легенд. Може, колись матимуть? Може, створять їх? Але про що вони мають розповідати, легенди людей? Навколо, хоч куди глянь, сірість і невиразність. Навіть те, що красиво розпочинається, завжди швидко переходить у нудьгу й буденність, у той людський ритуал, той нудний ритм, що зветься життям. Ох, Ґеральте, нелегко бути чародійкою, але порівнювати зі звичайним людським існуванням... Ґеральте?

Вона поклала голову на його груди, що здіймалися у повільному диханні.

— Спи, — прошепотіла вона. — Спи, відьмаче.

III

Місто погано на нього впливало. Від самого ранку. Від самого ранку все псувало йому настрій, викликало пригнічення та злість. Усе. Злило його, що він проспав, через що його ранок виявився фактично полуднем. Дратувала його відсутність Йеннефер, яка пішла, перш ніж він прокинувся.