Розділ «Межа можливого»

— Так? — примружилася чародійка. — І що ж такого ти знаєш, відьмаче?

— Хоча б те, — Ґеральт не звернув уваги на різке тремтіння медальйону на шиї, — що якби дракони не мали скарбниць, то потрібні б були всім, наче собаці п'ята нога, — і точно не чародіям. Цікаво, що при кожному полюванні на дракона завжди крутиться якийсь чародій, міцно пов’язаний із Гільдією Ювелірів. Як ти, наприклад. І згодом, хоча ринок має завалити дорогоцінним камінням, якось його не завалює і їхня ціна не знижується. Тож не розповідай мені нічого про покликання і про битву за виживання раси. Я занадто добре й занадто довго тебе знаю.

— Занадто довго, — повторила вона, зловісно кривлячи губи. — На жаль. Але не думай, що занадто добре, сучий ти сину. Зараза, якою ж я була дурепою... Ах, та йди ти до дідька! Бачити тебе не можу!

Вона крикнула, пришпорила вороного й погнала вперед. Відьмак стримав кобилу, пропустив фургон Гномів, що ревіли, лаялися та свистіли на кістяних дудках. Між ними, розвалившись на мішках із вівсом, лежав Любисток, побренькуючи на лютні.

— Гей! — гукав Ярпен Зігрій, сидячи на козлах і тицяючи у бік Йеннефер. — Щось там наче чорніє на шляху! Цікаво, що саме? Виглядає, наче кобила!

— Точно! — прокричав у відповідь Любисток, зсуваючи сливовий капелюшок на потилицю. — Це кобила! Верхи на меринові! Небачене!

Ярпенові хлопці затрясли бородами у хоровому реготі. Йеннефер удавала, що не чує.

Ґеральт стримав коня, пропустив кінних лучників Нєдаміра. За ними, на деякій відстані, повільно їхав Борх, й одразу ж за ним — зерріканки, ар’єргардом колони. Ґеральт зачекав, коли вони під’їдуть, пустив кобилу поряд із конем Борха. їхали мовчки.

— Відьмаче, — раптом відізвався Три Галки. — Хочу поставити тобі одне запитання.

— Постав.

— Чому ти не повернеш назад?

Відьмак хвильку мовчки приглядався до нього.

— Ти насправді хочеш знати?

— Хочу, — сказав Три Галки, повертаючи до нього обличчя.

— Я їду за ними, бо я — безвільний голем. Бо я — віхоть клоччя, гнаний вітром уздовж тракту. Куди, скажи, я мав би поїхати? І навіщо? Тут, принаймні, зібралися ті, із ким мені є про що розмовляти. Ті, хто не припиняє розмов, коли я до них підходжу. Ті, хто, навіть не люблячи мене, говорять про це у вічі, не кидаючи камінням з-за тину. Я їду із ними через ту саму причину, чому я поїхав із тобою до корчми плотогонів. Бо мені — все одно. Я не маю місця, куди мав би прямувати. Не маю мети, яку я повинен знайти наприкінці дороги.

Три Галки кашлянув.

— Мета є наприкінці будь-якої дороги. Кожен її має. Навіть ти, хоча тобі здається, що ти настільки інший.

— А тепер я поставлю запитання.

— Став.

— Чи ти маєш мету наприкінці дороги?