Розділ «Раґнарьок: невідворотна доля богів»

Шум бою буде шаленим; ейнгерії, шляхетні воїни Одіна, зійдуться у вирішальній битві зі зловісними мерцями — армією Локі.

Загарчить скажений пес Гарм. Він менший за Фенріра, та все ж наймогутніший і найнебезпечніший з усіх собак. Він теж скине свої підземні кайдани і повернеться, щоб рвати горлянки воїнам на землі.

Його зупинить однорукий Тюр, і в битві зійдуться чоловік і жахливий пес. Тюр боротиметься відважно, проте в цьому бою вони поляжуть разом. Гарм помре, вчепившись зубами у горлянку Тюра.

Тор нарешті вб’є змія Мідґарда, як хотів зробити вже давно.

Тор розчавить мізки великого змія своїм молотом. Він відскочить, коли голова морського змія впаде на поле бою.

Тор опиниться щонайменше за дев’ять футів від голови, коли вона впаде на землю, але цього буде недостатньо. Навіть вмираючи, змій спорожнить свої мішечки з отрутою, заливши громовержця рясним чорним фонтаном.

Тор охне від болю і впаде мертвим на землю, отруєний істотою, яку він вбив.

Одін відважно змагатиметься з Фенріром, але немає на світі нічого такого величезного та небезпечного, як цей вовк. Він більший за сонце, більший за місяць. Одін встромить свій спис йому в рота, але Фенрір раз клацне щелепами — і спис зникне. Він вкусить іще раз, хрумкне та ковтне — і Одін, Бог-отець, найвеличніший та наймудріший із богів, також зникне, раз і назавжди.

Одінів син Відар — мовчазний, надійний бог, — побачить, як помре його батько. Відар підбіжить, поки Фенрір зловтішатиметься смертю Одіна, і притисне своєю ногою нижню щелепу вовка.

У Відара різні ноги. Одна нога вдягнена у звичайне взуття, а на другій він носить чобіт, який створювався ще з початку часів. Він зшитий з усіх клаптів шкіри, які люди зрізують з носаків і п’ят і викидають, коли шиють собі черевики.

(Якщо хочете допомогти асам в останній битві, викидайте зайві клапті шкіри. Всі викинуті клапті та обрізки від черевиків стануть частиною чобота Відара.)

Цей чобіт триматиме нижню щелепу великого вовка, щоб він не міг рухатись. Тоді Відар однією рукою потягнеться, схопить верхню щелепу вовка, і розірве його пащеку навпіл. Так Фенрір помре, а Відар помститься за свого батька.

На полі бою Віґрід боги падатимуть у битві з крижаними велетнями, а крижані велетні поляжуть у битві з богами. Війська ожилих мерців із Хелю встелять замерзлу землю, зустрівши свою остаточну смерть, а шляхетні ейнгерії, безповоротно мертві, лежатимуть поряд із ними, під неживим туманним небом — вони більше не встануть, не піднімуться, щоб боротись.

Із легіонів Локі залишиться стояти лише сам Локі — закривавлений, з дикими очима і вдоволеною посмішкою на пошрамованих губах.

Хеймдалль, вартовий на мосту, охоронець богів, також не поляже. Він стоятиме на полі бою, тримаючи в руках свій меч Хофуд — мокрий і закривавлений.

Вони рушать назустріч один одному через Віґрід, ступаючи по трупах, бредучи крізь кров і полум’я на своєму шляху.

— А, — мовить Локі. — Брудний охоронець богів. Ти розбудив богів надто пізно, Хеймдаллю. Хіба не чудово було бачити, як вони вмирають один за одним?

Локі придивлятиметься до обличчя Хеймдалля, шукаючи на ньому слабкість або емоції, але Хеймдалль залишиться незворушним.

— Що, нічого сказати, сину дев’яти матерів?[6] Коли я був прикутий під землею і на моє обличчя крапала зміїна отрута, а бідна Сіґюн стояла поряд, намагаючись спіймати всю отруту в свою миску, зв’язаний у пітьмі нутрощами свого сина, єдиним, що стримувало мене від божевілля, була думка про цю мить. Я прокручував її в голові, уявляв дні, коли ми з моїми прекрасними дітьми покладемо кінець часу богів та існуванню всього світу.

Хеймдалль так нічого й не скаже, а натомість вдарить — вдарить щосили, і його меч поцілить в обладунки Локі, а той відповість на удар, атакуючи з шаленством, хитрістю та задоволенням.