Розділ «Останні дні Локі»

— Втік, шмаркатий пройдисвіт, — резюмував Тор, увійшовши крізь інші двері. — Він міг перетворитися на що завгодно. Ми нізащо його не знайдемо.

— Не гарячкуй, — сказав Квасір. — Поглянь.

— Це ж просто попіл, — відповів Тор.

— Але подивись, якої він форми, — мовив Квасір.

Зігнувшись, він торкнувся попелу на підлозі біля вогнища, понюхав його і поклав на язик.

— Це попіл від мотузки, яку спалили у цьому вогнищі. Мотузки, схожої на кропив’яну шворку, моток якої лежить отам в кутку.

Тор закотив очі.

— Не думаю, що попіл від згорілої мотузки допоможе нам знайти Локі.

— Не думаєш? Але ж поглянь на візерунок — це ромби, складені хрест-навхрест. При цьому вони абсолютно однакові.

— Квасіре, ти витрачаєш весь наш час, милуючись формами, яких набув попіл. Це дурість. Кожна хвилина, яку ми проводимо за спогляданням попелу, — це час, за який Локі тікає все далі й далі.

— Можливо, ти маєш рацію, Торе. Але для того, щоб зробити в мотузці такі рівні квадратики, потрібно чимось їх розділити — наприклад, он тим шматком дошки, що валяється на підлозі в тебе біля ніг. Щоб плести, треба було б прив’язати один кінець мотузки до чого-небудь — наприклад, до тієї палиці, що стирчить отам з підлоги. Після цього мотузку можна зв’язувати і переплітати, так щоб одна частина шнура утворила… Хм… Цікаво, як Локі це назвав. Я називатиму це сіткою.

— Чого ти досі щось там собі мимриш? — запитав Тор. — Чого ти витріщаєшся на попіл, палиці та дошки, коли ми могли б уже гнатися за Локі? Квасіре! Поки ти міркуєш і верзеш дурниці, Локі від нас втікає!

— Гадаю, така сіть чудово підійшла б для ловлі риби, — промовив Квасір.

— З мене досить твоїх балачок, — зітхнув Тор. — Добре, нехай ця штука — для риболовлі. І що з того? Мабуть, Локі зголоднів і хотів наловити собі риби на обід. Локі вигадує різні штуки — в цьому нема нічого дивного. Він завжди був кмітливим. Тому ми його й терпіли.

— Ти правильно говориш. Але постав себе на місце Локі: чому б ти спочатку придумав риболовну сіть, а потім вкинув її у вогонь, дізнавшись, що сюди йдемо ми?

— Тому що… — почав Тор, звівши брови і замислившись так напружено, що над гірськими вершинами прокотився грім. — Е…

— Еге ж. Тому що не хотів би, щоб ми її тут знайшли. А не хотів би тому, що ми, боги Асґарда, могли б використати цю сіть проти тебе.

Тор повільно кивнув.

— Зрозуміло, — сказав він.

Тоді додав: