РОЗДІЛ 6

– Що порадиш? – спитав він.

– Гмм, – сказала Енні. – Ми можемо притримати ці малюночки двадцять чотири години, перш ніж будемо зобов’язані опублікувати їх. Заяву слід поширити одночасно з ними. Не можна, щоб люди самі все з’ясували. Бо тоді ми виглядатимемо падлюками.

– Гаразд, – погодився Тедді. – Напиши текст.

– Це буде весело, – пробурчала вона.

– Що далі? – спитав Тедді у Венката.

– Перш за все – зв’язок, – відповів той. – зі знімків ясно, що систему антен знищено. Потрібен інший спосіб передачі. Щойно з’явиться зв’язок, можна буде встановити контакт і планувати далі.

– Добре, – сказав Тедді. – Берися за це. Залучай кого завгодно з будь-якого відділу. Працюйте наднормово стільки, скільки треба. Знайди спосіб з ним поговорити. Наразі це твій єдиний обов’язок.

– Зрозумів.

– Енні, переконайся в тому, що ніяка сорока не винесе нічого на хвості до офіційної заяви.

– Так, – сказала Енні. – Хто ще знає?

– Ми троє та ще Мінді Парк із Супутників, – сказав Венкат.

– Я побалакаю з нею, – сказала Енні.

Тедді підвівся і розкрив телефон.

– Я лечу до Чикаго. Повернуся завтра.

– Навіщо? – спитала Енні.

– Там живуть батьки Вотні, – сказав Тедді. – Я мушу пояснити їм усе особисто, перш ніж звістка потрапить до новин.

– Вони зрадіють, коли дізнаються, що їх син живий, – сказала Енні.

– Так, він живий, – сказав Тедді. – Але якщо мої розрахунки правильні, він приречений померти від голоду задовго до того, як ми зможемо йому чимось зарадити. Не можу дочекатися цієї розмови.

– Абзац, – глибокодумно сказала Енні.

•••