РОЗДІЛ 26

– Швидкість? – спитав він.

– Один і одна десята метра на секунду, – сказала Йогансен.

– Непогано, – сказав він, простягаючи руку до корабля. – Лечу назустріч. Думаю, що зможу вхопитися за подерте покриття…

Пошматований матеріал здавався єдиним, за що можна було триматися на гладенькій поверхні корабля. Бек потягнувся до нього з усієї сили й таки зміг ухопитися.

– Контакт, – сказав Бек. – Міцний контакт!

– Докторе Бек, – сказав Фоґель, – ми проминули точку мінімального зближення і тепер віддаляємося. Ви маєте сто шістдесят дев’ять метрів линви. Цього вистачить на чотирнадцять секунд.

– Прийнято, – сказав Бек.

Підтягнувшись до отвору, він зазирнув усередину і побачив пристебнутого до крісла Вотні.

– Бачу Вотні! – доповів він.

– Бачу Бека! – доповів Вотні.

– Як ся маєш, друзяко? – спитав Бек, залазячи всередину.

– Я… Я просто… – сказав Вотні. – Дай мені хвилинку. Ти перша людина, яку я бачу за вісімнадцять місяців.

– Немає в нас хвилинки, – сказав Бек, відштовхнувшись від стіни. – Маємо одинадцять секунд, поки линва не натяглася.

Бек полетів прямо до крісла і незграбно зіштовхнувся з Вотні. Вони вхопили одне одного за руки, щоби Бек не відлетів убік.

– Контакт з Вотні! – сказав Бек.

– Вісім секунд, докторе Бек, – передав Фоґель.

– Прийнято, – сказав Бек, поспіхом припасовуючи линвою свій скафандр до застібки на скафандрі Вотні. – З’єдналися, – сказав він.

Вотні клацнув ременями на своєму кріслі.

– Зняв ремені.

– Чухаймо звідси, – сказав Бек, відштовхнувшись ногами в бік отвору.