Розділ «ВЕЖА СЛОНА»

— Світла ніде не видно, — пробурмотів кімерієць, зручніше влаштовуючись на плескатій верхівці муру.

Нижня частина вежі нічим не відрізнялася від верхньої — ідеально гладенький циліндр без жодних отворів.

— Є там і вікна, і двері, та вони добре замасковані, — відповів Таурус, — наразі вони всі закриті. Стражники дихають повітрям, яке надходить через верх вежі.

Сад у внутрішньому дворику був схожий на ставок, що причаївся в напівтемряві, тіні низьких розлогих крон похмуро рухалася під зоряним небом. Загострені до краю відчуття попереджали варвара про наближення небезпеки. Він відчував обпалюючий погляд чиїхось невидимих очей, а ледь чутний запах здибив волосся на його голові, наче шерсть на карку пса, що пронюхав одвічного ворога.

— За мною! — пошепки сказав Таурус. — Не відставай, якщо життя тобі дороге.

Вихопивши з-за пояса щось схоже на мідну трубкуг немедієць тихо зістрибнув на траву у дворик. Конан зробив так само, тримаючи напоготові свого меча, і негайно зробив крок уперед, але Таурус зупинив його порухом руки. Король злодіїв вдивлявся в чагарники, що чорніли збоку від них, усе його огрядне тіло застигло в напруженому очікуванні. Віття кущів раптом сколихнулось, хоч у повітрі не відчувалось анінайменшого подиху вітру, у мороці запалали дві величезні вуглини, за ними світилося ще кілька пар багрових вогників.

— Леви! — прошепотів кімерієць.

— Так. Удень їх тримають у підвалі. Ось чому у дворику немає варти.

Конан швидко перерахував вогники.

— Бачу п’ятьох, хоча тут можуть бути не всі… Зараз накинуться…

— Замовкни! — цитьнув на нього Таурус і надзвичайно обережно зробив крок уперед, водночас піднімаючи трубку.

З чагарників долинуло тихе гарчання, і “розжарені вуглинки” трохи наблизились. Конану здавалось уже, що він бачить величезні роззявлені пащі й довгі хвости з китицями на кінцях, які хльостають по сухорлявих боках. Напруження зростало, — кімерієць перехопив зручніше руків’я меча, готуючись до нападу лютих звірів. Саме тоді Таурус підніс трубку до губ і сильно дмухнув. З трубки вихопився довгий струмінь жовтого порошку, який одразу перетворився на щільну жовто-зелену хмарку, що накрила кущі з палаючими в них очима хижаків.

— Що це за дим? — здивовано спитав Конан.

— Це смерть! — просичав немедієць. — Якщо вітер повіє в наш бік, доведеться рятуватися за муром. На щастя, вітру поки ще немає, і хмарка сідає на кущі. Зачекаємо, поки зона сяде остаточно. Навіть один подих є смертельним.

Ще кілька секунд у повітрі висіли клаптики жовтуватого туману, потім і вони обпали. Таурус жестом показав компаньйону, цю час іти далі. Коли вони підкралися до кущів, Конан гмикнув, побачивши трупи п’яти величезних левів, що валялися на траві. У повітрі стояв важкий солодкуватий запах.

— Подохли, не видавши ні звука! — пробурмотів варвар. — Таурусе, що ж це за порошок?

— Це пилок чорного лотоса, який цвіте тільки в глухих джунглях Кхитаю. Ці квіти вбивають кожного, хто до них наблизиться.

Конан нахилився над мертвими хижаками і похитав головою — для нього, північного варвара, усе це здавалося чаклунством.

— Чому б тобі так само не розправитися з вартою?

— Тому, що в мене більше немає порошку. Навіть одне те, як я його добув, могло б прославити моє ім’я серед злодіїв усього світу. Я поцупив його з каравану, що прямував до Стигії, витягнув із погаптованого золотом мішечка, який охороняв величезний удав… Та ходімо ж, в ім’я Бела! Марнувати час на базікання — це дурість!