Розділ «ГІБОРІЙСЬКА ЕРА. ЕПІЛОГ»

До кордону таємно були підтягнуті аквилонські війська. Боссонських вождів запросили на дружній бенкет. Орди диких шемітів, котрі прийшли нібито з метою покарати піктів, стали на постій у будинках селян, які нічого не підозрювали.

Вождів заманили в пастку й перебили. Шеміти напали на своїх приголомшених господарів, вогнем і мечем убиваючи беззбройних. На нічого не підозрюючий Боссон накинулися загони аквилонських лицарів. Обширна країна упала в прах. Імперська армія залишила після себе тільки руїни і біліючі кістки.

Ось тоді пікти й рушили в новий наступ — усіма силами, уздовж усього кордону. Це був не звичайний набіг, а добре організований удар цілого народу, воєначальники якого пройшли добру школу в аквилонській армії. Очолював напад Горм, який його й задумав. До самої старості його задуми не втратили ні сили, ні розмаху.

Цього разу піктам на всьому шляху не трапилися ні добре укріплені села, ні влучні лучники, котрі могли б протриматися до приходу аквилонської підмоги. Зітерши з лиця землі рештки боссонців, кровожерні варвари, підпалюючи й руйнуючи, вторгнулися на землю Аквилонії раніше, аніж легіони, що поверталися з Немедії, повернули на захід.

Можливістю скинути аквилонське ярмо скористалася Зингара. Її приклад надихнув Корінтію й племена шемітів. Найманці, вчорашні васали, повставали цілими полками і поверталися в рідні краї, дорогою грабуючи й спустошуючи країну.

Пікти невпинно просувалися на схід, буквально втоптуючи в землю загони захисників на своєму шляху. Позбувшись боссонських лучників, аквилонці виявилися безпорадними перед хмарами варварських стріл. Зі всіх провінцій імперії стягувалися легіони, аби зупинити натиск дикої орди, а з лісів тим часом виходили все нові й нові ватаги варварів — джерело це здавалося невичерпним.

Зненацька в самісіньку гущу цього хаосу посунули зі своїх пагорбів кімерійці, щоб завершити винищення. Вони пограбували міста й поруйнували все, що могли. Потім зі здобиччю вони повернулися в рідні селища, а на їхнє місце прийшли пікти.

Так у вогні й крові загинула аквилонська імперія.

І тоді з глибини блакитного сходу знов прийшли гірканці — адже імперські легіони залишили Замору і вона вже не могла протистояти загарбникам. Незабаром гірканський король оголосив найбільше місто планети своєю столицею.

Це вторгнення виходило із старовинного гірканського королівства Туран, що лежить на узбережжі внутрішнього моря. Та ось із півночі Гірканії обрушився ще могутніший удар. Загони закутих у броню вершників заповнили північний берег моря Вілайєт, перетнули холодну пустелю і вторглися в степи, женучи перед собою їхніх хазяїнів. Спочатку вони не порозумілися зі своїми братами-туранцями і били тих, не відрізняючи від гіборійців. Ворожнеча між спорідненими племенами тривала доти, поки з далекого узбережжя Східного Океану не з’явився великий вождь і не об’єднав їх під своєю владою.

Коли аквилонська армія припинила існування, гірканці стали непереможними. Вони розграбували й підкорили Бритунію, спустошили південні області Гіпербореї й Корінтії. На плечах чорнявих варварів вони вдерлися на пагорби Кімерії. Тут від кінноти користі не було, і кімерійці зуміли дати відсіч, та таку, що лише відступ врятував гірканські загони від цілковитої загибелі.

Тоді ж шемітські народи підкорили королівство Котх — своїх одвічних володарів — та зазнали поразки в Стигії. Не встигли шеміти розорити Котх, як самі опинилися під владою гірканців — значно жорстокішою, ніж гіборійська.

— Пікти на той час були вже неподільними господарями Аквилонії, вони майже поголовно винищили її мешканців, після чого перетнули кордон Зингари. Тисячі зингарців утекли в Аргос, здалися на милість гірканців, а ті переселили їх у Замору.

Після втечі зингарців запалав Аргос. Почалася різанина — улюблене заняття піктів. Дика орда вдерлася в Офір і зіткнулася там з гірканцями, що рухалися на захід. Гірканці ж, підкоривши землю Шем, розбили на березі Нила стигійську армію і заволоділи континентом аж до земель Амазону, звідки вивезли безліч чорних рабів, поселивши їх серед шемітів.

Гірканці, певне, приєднали б до своєї імперії і Стигію, коли б не постійні набіги піктів на західні землі. Немедія, усе ще ніким не підкорена, стогнала під ударами східної кінноти і західної орди. Мандрівне плем’я асів, покинувши свої сніжні простори, уступило в ряди немедійських найманців. Вони виявилися такими чудовими вояками, що не тільки відкинули від рубежів Немедії гірканців, але й зуміли зупинити навіть піктів.

Карта світу набула такого вигляду: безкрая імперія піктів, дика й варварська, тягнулася від узбережжя Ванахейму на півночі аж до південних земель Зингари. На сході під їхньою владою була вся Аквилонія, окрім Гандерланда — ця північна провінція, що лежить високо в горах, пережила падіння метрополії і зберегла незалежність. Під піктами були також Аргос, Офір, західна частина Котху і західні землі Шем.

Північною межею ворожої піктам гірканської імперії були гірські хребти Гіпербореї, південної — пустелі на південь від Шем. Під рукою Гірканії перебували також Замора, Бритунія, Прикордонне Королівство, Корінтія, більша частина Котху і всі східні землі шемітів. Кордони Кімерії залишилися тими ж самими — ні пікти, ні гірканці не могли впоратися з відважними варварами. Немедія, посилена найманцями-асами, також відбивала всі напади.

На півночі ворогуючі імперії були розділені незалежними державами, але південне королівство Котх надовго стало полем битви між піктами і гірканцями, Іноді західних варварів вдавалося витіснити, та ненадовго — вони поверталися з підмогою і знову руйнували міста.

Далеко на півдні Стигія, ослаблена гірканським вторгненням, зробилася легкою здобиччю могутніх негритянських держав.

Нордичні племена продовжували невпинну війну з кімерійцями і грабували гіперборейські рубежі.