Розділ «ГІБОРІЙСЬКА ЕРА. ЕПІЛОГ»

У цій мазанці з глинобитною підлогою, де вождь у тигрячій шкурі вислуховував повчання жерця в білій шовковій хламиді, і була закладена основа могутньої імперії.

Як уже говорилося, Арус був чоловік практичний. Живучи серед піктів, він дійшов висновку, що вчена людина може принести немало користі навіть тим, хто ходить у шкурах і прикрашає себе намистом з людських зубів. Як будь-який жрець Мітри, він був обізнаним у багатьох галузях. Незабаром він виявив у пагорбах піктів багаті поклади залізної руди. Він навчив тубільців здобувати її, виплавляти метал і кувати з нього знаряддя. Для землеробства, наївно вважав він. Багато чого досяг жрець. Та ось що було найголовнішим: він розпалив у душі Горма бажання подивитися на цивілізований світ, навчив піктів обробляти залізо і налагодив зв’язки між варварами і рештою світу. За наказом вождя Арус провів його з кількома воїнами через Боссонське Прикордоння у світ, що купався в достатку. Арус, поза сумнівом, вважав, що навернув усе плем’я у свою віру, — адже пікти слухалися його й не рубали один одного мідними топірцями. Проте варвари не були схильні прощати ворогів і вести мирний спосіб життя. Здібностей до творчості у лісових дикунів не було: суть будь-якого пікта полягала у війнах і вбивствах.

Коли жрець вихваляв досягнення цивілізованих народів, його смагляволиці слухачі нашорошували вуха. Сам того не бажаючи” він, оповідаючи про багаті міста й квітучі села, розказував про майбутню військову здобич. Коли ж він наводив для прикладу якогось володаря, котрому Мітра допоміг перемогти ворога, пікти не звертали уваги на божественні чудеса — перед ними вставали бойові колони, кінні лицарі, вимуштрувані пікінери, влучні лучники. Арус тішився увагою, з якою вислуховували його повчання з ковальського та інших ремесел. Очі піктів були жваві, лиця ж непроникні; вони чекали кінця уроку і в мовчанні розходилися.

До його приходу вони викрадали залізну зброю й обладунки в боссонців і зингарців і майстрували власні жалюгідні вироби з міді або бронзи. Тепер перед ними відкрився новий світ, і в усій країні задзвеніли ковальські молоти. Завдяки новому мистецтву Горм став володарювати над іншими кланами. Де зброєю, де хитрістю, де дипломатією — а в ній він досяг успіху більше від інших варварських вождів.

Забезпечені відповідними охоронними грамотами, пікти вільно відвідували Аквилонію і поверталися, оволодівши новими секретами виготовлення панцирів, і гартування мечів. Більш того, вони почали вступати до загонів аквилонських найманців — на превелике незадоволення боссонців.

Владики Аквилонії могли б кинути піктів проти кімерійців і ліквідувати таким чином обидва вогнища загрози на заході. Але вони надто переймалися завоюваннями на сході й півдні і не звертали уваги на невідомі західні краї, звідки приходили все нові й нові бійці, що поповнювали загони найманців. Після закінчення служби воїни поверталися в ліси, досконало оволодівши бойовими мистецтвами розвинених народів і виповнившись іще більшого презирства до цивілізації після такого близького знайомства з нею.

Загупали на пагорбах барабани, запалали на вершинах багаття, скликаючи воїнів, а варвари-ковалі на тисячах ковадл виготовляли мечі й обладунки. Горм став вождем над вождями, справжнім королем піктів, королем, якого у них не бувало вже тисячі років. Довго чекав він цієї миті, устиг постаріти, але зміг, зрештою, вирушити до кордону, щоб не торгувати, а воювати.

Надто пізно зрозумів Арус свою помилку: йому не вдалося проникнути в душу язичника, яка вічно прагне крові. Його вишукане красномовство не торкнулося застиглої свідомості дикунів, марними були спроби збудити голос совісті в серцях варварів. Уже не в тигрячу шкуру — у надійні обладунки вбирався Горм, але зміна була суто зовнішньою. Під латами пікт залишився самим собою — віковічним варваром, байдужим до богослов’я й філософії і з манерами розбійника й грабіжника.

Прокладаючи собі дорогу вогнем і мечем, пікти посунули на боссонський кордон — та не в звіриних шкурах і не з мідними топірцями Панцирі й кольчуги захищали їх, а клинки були викувані з найкращої криці.

Якийсь п’яний пікт проломив Арусу голову саме тієї миті, коли мудрець прямував до Горма в останній надії зупинити лавину, яку сам же мимоволі й викликав.

Горм був вдячним учнем: голова вбивці увінчала курган, насипаний над тілом жерця. Настільки жорстока іронія доль, що керують Всесвітом: адже похований під камінням чоловік завжди відчував огиду до помсти й кровопролиття.

Нової зброї й обладунків було недостатньо, щоб зламати оборону боссонців. Кордон палав уже цілі роки, але загарбникам протистояли добре озброєння, завзятість і відвага лучників. У найважчі моменти захисники Прикордоння отримували підтримку ліпших полків Аквилонії. Лише раптова зрада зламала стійкі шеренги боссонців. Проте, перш ніж розповісти про неї, вернімося до аквилонської імперії.

Із давніх-давен Аквилонія була багатим королівством; тепер же, після нових завоювань, туди потекли скарби у зовсім неймовірній кількості. На зміну простому, гідному способу життя прийшла розгнуздана розкіш, але звироднілість ще не зачепила ні правителів, ні народ. Аквилонці вбиралися в парчу і шовк, проте залишалисят життєстійким і мужнім народом.

Та все ж колишня їхня прямота змінилася нахабством і зухвалістю. З кожним днем зростало їхнє презирство до більш слабких народів, з кожним днем збільшувалися податки. Аргос, Зингара, Офір, Замора й країна шемітів проголошувалися провінціями, що було особливо нестерпно для гордих зингарців. Вони часто зчиняли заколоти, не боячись суворої кари.

Васальним зробилося й королівство Котх, що перебувало під протекторатом Аквилонії на випадок нападу гірканців.

Проте західній Імперії ніяк не вдавалося підпорядкувати Немедію. Немедійці уперто оборонялися, підтримувані військами Гіпербореї.

У цей період Аквилонія двічі зазнала поразки: спочатку при згадуваній спробі захопити Немедію, потім — зіткнувшись із військами Асгарду. Подібно до того, як гірканці не витримали натиску броньованої аквилонської кінноти, загони імперії, вторгнувшись у сніжні краї, були зупинені в кривавому рукопашному бою з сіверянами.

Аквилонські завоювання на півдні наблизилися до річки Стікс. Стигійська армія була розбита й знищена, стигійський король склав присягу на вірність і відкупився від вторгнення величезною даниною.

Коли після кількох недовгих сутичок впала Бритунія, імперія почала готуватися, аби завдати вирішального удару по вічному супернику — Немедії. Накопичивши війська, аквилонці, нарешті, рушили походом на схід, і йшлося до того, що під їхнім натиском мала впасти остання незалежна держава Заходу. Але тут почалися розбрати між аквилонцями і вірними їхніми созниками з Боссонського Прикордоння. Аквилонці стали грубими і нетерпимими, любили познущатися над простотою й неотесаністю боссонців — як тут не виникнути ворожнечі. Аквилонці скільки могли принижували боссонців, оголосивши їх підданими. На жителів Прикордоння накладалися непосильні податі й військові повинності заради більшої слави імперії — слави, від якої народу лучників нічого не перепадало. Пішовши на війну, боссонські найманці залишили на батьківщині кількість воїнів, ледве достатню для прикриття кордону. Коли до них дійшли звістки, що пікти нищать міста й села на їхній власній землі, усі боссонські полки негайно вийшли з немедійської кампанії, форсованим маршем попрямували до Прикордоння і встигли вчасно, щоб дати піктам рішучий бій і зупинити їх.

Завдяки цьому дезертирству уже зневірені немедійці зуміли розгромити аквилонську армію. Оскаженілі поразкою, аквилонці вирішили жорстоко помститися.