Розділ «ЧЕРВОНОГОЛОВІ ЦВЯХИ»

Так минали роки. Ми тільки їли, пили, кохалися й виховували дітей. Обробляти поля не було потреби, оскільки Толькемек навчив нас мистецтву вирощувати плоди й овочі без землі. Окрім того, падіння міста й загибель його колишніх жителів знищили силу закляття, яке утримувало драконів у лісі. Ночами ці тварюки тинялися біля самих воріт і жахливо завивали.

Уся рівнина була залита кров’ю після їхніх сутичок, і ось тоді…

Князь прикусив язика на півслові, та відразу ж і продовжив розповідь. Але Конан і Валерія зрозуміли — він пропустив щось, чого вони не мають знати.

— П’ять років тривав мир. А потім… — погляд Ольмека на якусь мить торкнувся жінки, що сиділа поряд із ним. — А потім Ксоталанк узяв за дружину жінку, про яку мріяли і Текультлі, і старий Толькемек. І ось шалений Текультлі викрав її, а Толькемек допомагав йому, бажаючи досадити Ксоталанку. Той зажадав, аби йому повернули дружину, але рада племені вирішила, що вибір залишається за жінкою. Вона вирішила залишитися з Текультлі. Розгніваний Ксоталанк спробував забрати її силою, і охоронці обох братів зчепились у Великій Залі…

…Пролилася кров з обох боків. Суперечка перейшла у ворожнечу, ворожнеча — у відкриту війну. У дні цієї смути плем’я розділилося на три частини. Ще раніше, в мирні дні, місто було поділене володарями між собою… Текультлі займав західну частину, Ксоталанк займав східну, Толькемек — район південної брами. Так виникло три військові табори.

Злоба, ненависть і ревнощі породили пролиття крові, насильство й убивство. Витягнутий меч уже не міг повернутись у піхви. Текультлі ворогував із Ксоталанком, а Толькемек допомагав то одному, то другому, зраджуючи їх, коли йому це було вигідно. Зрештою Текультлі та його народ відступили аж до західної брами, де ми живемо й нині. Ксухотль має форму овалу. Текультлі — територія, що прибрала ім’я свого князя, — займає західну частину цього овалу. Ми замурували всі проходи, що сполучають цей квартал із рештою міст, залишивши на кожному поверсі тільки одні двері. Потім народ Текультлі спустився в підземелля і стіною відокремив їхню західну частину. І почав жити, як в обложеній фортеці, роблячи вилазки проти ворога.

І люди Ксоталанка в східній частині міста вчинили так само, і люди Толькемека в південній. Центр міста залишився нічийним і незаселеним. І стали ці порожні зали і кімнати полем битви й місцем вічного страху,

Толькемек повів війну з обома кланами. Він був значно страшнішим, аніж Ксоталанк, — справжній демон у людській подобі. Він знав багато таємниць міста і ніколи не відкривав їх прибульцям. Подорожуючи по схованках і підземеллях, він викрав у мертвих їхні страшні таємниці, таємниці давніх повелителів і магів, про які забув навіть перебитий нашими предками вироджуваний Народ. Але вся його магія виявилася безсилою тієї пам’ятної ночі, коли ми взяли його укріплення і перебили всіх його прихильників, а самого прирекли на довгі, довгі тортури…

Голос Ольмека перейшов у ніжний шепіт, і в очах засяяла така радість, ніби він бачив цю сцену перед собою і вона надавала йому нечувану насолоду.

— Ми підтримували в ньому життя так, що він лише мріяв про смерть як про найкоханішу дружину. А потім узяли його ще живого з камери тортур і кинули в підземелля — аби щури обгризли його кістки. Та він умудрився втекти зі своєї тюрми в підземні коридори. Без сумніву, він загинув там, оскільки єдиний вихід звідти веде в Текультлі, а звідти відтоді ніхто не виходив. Навіть кісток його не знайшли, і тому найтемніші й марновірні в нашому народі твердять, що дух його все ще блукає підземеллями, завиваючи серед скелетів. Люди Толькемека були вирізані дванадцять років тому, але триває і все лютішою стає війна між Текультлі і Ксоталанком, і закінчиться вона лише тоді, коли загинуть останній чоловік і остання жінка. Півстоліття тому Текультлі викрав дружину Ксоталанка. Півстоліття триває ворожнеча. Я з’явився на світ у розпал війни, як і всі інші в цій залі, окрім Таскели. І, гадаю, помремо раніше, ніж вона закінчиться. Ми народ, що гине, як і ті нещасні жителі Ксухотля. Коли почалася війна, нас було сотні з кожного боку. А тепер увесь народ Текультлі перед тобою — окрім тих, що стережуть браму. Сорок чоловік — от і весь клан. Скільки ксоталанкійців, нам невідомо. Навряд чи набагато більше. За останні п’ятнадцять років у нас не народилося жодної дитини, у наших ворогів також. Ми гинемо, але, перш ніж зникнути остаточно, заріжемо стільки ксоталанкійців, скільки дозволять боги.

І довго ще Ольмек розповідав із шалено виблискуючими очима про цю жахливу війну, що велася в тихих кімнатах і похмурих залах при світлі зелених кристалів на плитах, палаючих пекельним вогнем, які час від часу все більше червонішали. Ціле покоління потонуло в цих калюжах крові. Давно був мертвий Ксоталанк, зарубаний у жорстокій битві на сходах зі слонової кістки. І Текультлі не було в живих — розлючені ксоталанкійці спіймали його і зняли з нього шкіру.

Без жодного хвилювання оповідав Ольмек про страшенні битви в чорних коридорах, про засідки на гвинтових сходах, про жахливу різанину. Все яскравіше розгорявся в його темних бездонних очах червоний вогонь, коли він розповідав про людей, з яких живцем знімали шкіру, про розрубаних і розірваних на частини, про полонених, що страшенно виють у камерах тортур. І це було так огидно, що навіть бувалому варварові-кімерійцю стало огидно. Не дивно, що Техотль трусився від страху, що вороги його зловлять! Але все-таки зважився на вилазку — значить, ненависть у них сильніша за страх.

А Ольмек продовжував розповідь про справи страшні й таємні, про чари й заклинання, викрадені в чорній безодні катакомб, про незвичайних істот, викликаних ворогами з пітьми для жахливого союзу. Тут у ксоталанкійців була перевага — саме під їхніми володіннями покоїлися останки наймогутніших чарівників стародавнього Ксухотля і разом з ними — їхні безсмертні секрети.

Валерія слухала все це, і її охоплював жах. Ворожнеча стала тією рушійною силою, котра невпинно штовхала народ Ксухотля до остаточної загибелі. Ворожнеча була сенсом усього їхнього життя. У ворожнечі приходили вони на світ, а покидаючи його, вірили, що вона триватиме й після їхньої смерті. Вони залишали свою фортецю і пробиралися в Зали Мовчання тільки для того, щоб убивати й бути вбитими. Іноді вони поверталися з походу, ведучи збожеволілих полонених чи приносячи криваві трофеї переможців. Іноді не поверталися зовсім, і тоді ворожі руки перекидали їхні розітнуті тіла через бронзову браму.

Страшне, неприродне, жахливе життя вели ці люди, відрізані від решти світу, ув’язнені в одну кліїку, немов щури, здатні лише для того, щоби нападати, калічити й убивати.

Під час оповіді Ольмека Валерія постійно відчувала на собі невідступний погляд Таскели. Здавалося, вона не чує бородатого гіганта. Усі ці перемоги й поразки її ніби й не торкалися, і це здавалося Валерії ще страшнішим, ніж неприкрита жорстокість Ольмека.

— І ми не можемо залишити місто, — говорив Ольмек. — Ось уже п’ятдесят років ніхто не покидав його, окрім… — він знову обірвав себе і за якусь мить продовжив:

— Навіть коли б і не було ніяких драконів, ми, народжені й вирослі в місті, не наважимося його залишити. Ніколи ще не ступала наша нога за стіни. Ми незвичні до відкритого простору й сонячного світла. Ні — в Ксухотлі ми народилися, тут і помремо!

— Ну що ж, — сказав Конан. — З вашої ласки, ми краще пограємо в піжмурки з драконами. Ваша війна нас не стосується. Коли ви покажете нам дорогу до західної брами, ми підемо геть.

Таскела стиснула кулаки й почала щось говорити, але Ольмек перервав її: