Розділ «ДІЯ ТРЕТЯ»

Дезі. Тоді ми маємо право жити. Це навіть наш обов’язок — удвох, без нікого — бути щасливими, незважаючи ні на що. Винність — небезпечний симптом. Це ознака недоброчесності.

Беранже. Ох! Авжеж, це може привести до такого… (Показує пальцем на вікна, під якими ходять носороги, на стіну в глибині, де з’являється носорожача голова).… Чимало з них почали саме з цього!

Дезі. Спробуймо надалі не почувати себе винними.

Беранже. Яка ти розумна, радість моя, богине, сонечко… Я з тобою, еге ж? Ніхто не розлучить нас. Є наше кохання, це єдина істина. Ніхто не має права і ніхто не може відібрати наше щастя, еге ж?

Чути, як дзвонить телефон.

Хто б це був?

Дезі (передчуваючи щось). Не бери трубку!..

Беранже. Чому?

Дезі. Я не знаю. Так, мабуть, краще.

Беранже. Може, це пан Папільйон, Ботар або Жан, може, Дудар, які хочуть сповістити, що змінили своє рішення. Бо ти ж сама казала, що це в них тільки минущий порив!

Дезі. Не думаю. Вони не могли так швидко відкинутись. У них часу на роздуми не було. Вони завершать свій дослід.

Беранже. Може, це уряд, який щось робить і просить нашої допомоги у своїх заходах.

Дезі. Я б украй здивувалась.

Знову дзеленчить телефон.

Беранже. Справді, так, я впізнав, це дзвонять з уряду. Один довгий дзвінок! Я мушу відповісти на їхній заклик. Це не може бути хтось інший. (Бере трубку). Алло?

Замість відповіді з трубки чути ревіння.

Ти чуєш? Вони ревуть! Послухай!

Дезі прикладає трубку до вуха, відсахується й швидко кладе її.

Дезі (перелякано). Що там сталося?

Беранже. Вони тепер жартують із нами.