Розділ «Частина друга»

– Мене звуть Гонсалес.

Ті два дні тяглися для Рамбера нескінченно довго. Він вибрався до Ріє і розповів йому докладно про всі свої починання. Потім нав'язався за лікарем і розпрощався з ним на порозі дому, де лежав хворий з підозрою на чуму. У коридорі чувся тупіт і гомін: це сусіди прийшли попередити сім'ю хворого про появу лікаря.

– Аби лиш Тарру не спізнився,- буркнув Ріє. Вигляд він мав утомлений.

– Епідемія, мабуть, набирає темпів,- мовив Рамбер. Ріє відповів, що річ не в тім, крива захворювань навіть повільніше, ніж раніше, повзе вгору. Просто нема ще достатньо ефективних засобів боротися з чумою.

– Нам бракує матеріалів,- пояснив він. – У будь-якій армії світу брак матеріальної частини звичайно надолужується людьми. Але нам і людей бракує.

– А до міста прибули ж лікарі й санітари.

– Атож, прибули,- погодився Ріє. – Десять лікарів і якась сотня санітарів. На перший погляд нібито й багато.

Але цього ледь вистачає тепер. А як пошесть посилиться, то й геть не вистачить.

Ріє прислухався до метушні в оселі й потім усміхнувся Рамберові.

– Так,- промовив він,- раджу вам не баритися на ляху до успіху.

По Рамберовому обличчі перебігла тінь.

– Ну, ви ж знаєте,- мовив він глухо,- я зовсім не тому намагаюся вирватися звідси.

Ріє підтвердив, що знає, та Рамбер не дав йому доказати.

– Гадаю, я не боягуз, принаймні лякаюсь нечасто. Я мав досить випадків перевірити це. Тільки мене опадають не стерпні думки.

Лікар глянув йому просто в очі.

– Ви з нею зустрінетеся,- мовив він.

– Можливо, але мені несила знести думку, що все це затягується, а вона тим часом старіє. У тридцять років людина вже починає старіти, і тому треба користатися з кожної хвилини. Не знаю, чи ви розумієте мене.

Ріє буркнув, що розуміє, але тут надійшов радісно збуджений Тарру.

– Щойно говорив з отцем Панлю, запропонував йому вступити в дружину.

– Ну й що ж він? – спитав лікар.