Розділ «Роберт Музіль. Життя і творчість »

Ще коли Ульріх на одному з організаційних засідань у ході перманентних пошуків ідеї «паралельної акції» мовби насміхаючись запропонував створити «Генеральний секретаріат точности й душі», він, сам того не усвідомлюючи, тяжів до огляду, реєстру, до синтезу. Нині ж, перебуваючи в «інакшому стані», герой замислюється над «ідеєю порядку в собі», відчуває тугу за «законом істинного життя», хоче поєднати холодне знання з вірою в ідеали, яка започатковує «красу й доброту людини». Тобто намагається будувати «утопію» і в розумінні змісту.

Утім, невдовзі все рушиться. Ульріх і Аґата їдуть на південь до моря, на пошуки «тисячолітнього царства». Спочатку — захоплення досконалістю їхніх стосунків, співзвучних місцевій розкішній природі. Потім настає гостре розчарування, відраза. Ульріх говорить: «Кохання може виникнути на зло, але воно не може існувати на зло; існувати воно може лише будучи включеним у суспільство… Не можна жити чистим запереченням». Останнє стосується не так ульріхівського «інакшого світу», як його життєвої позиції загалом. Провал ризикованого експерименту відкидає героя назад: навіть роль спостерігача «паралельної акції» бачиться тепер надто «діяльною». Він, як і Аґата, заграє з думкою про самогубство…

Це — вельми виразні ознаки краху. Тріщини ж з’явилися значно раніше, — ще тоді, коли Агату потягло до проповідей вчителя Лінднера. Лінднер відстоює «третю з можливих утопій» — «утопію чистого «інакшого стану» в її схиленні до Бога». Інтерес до віровчителя Лінднера — це зрада Ульріхові — й не тільки з боку Аґати, а й, сказати б, з боку самого Музіля. Адже крім того, що «утопія» Ульріха безбожна, вона ще й позбавлена лінднерівської вимоги підкорити себе нерушимому моральному імперативу. Власне, Ульріх і Лінднер — антиподи, такі ж, як Ульріх і Арнгайм. Але Агата, — в чомусь, як і раніше, alter ego Ульріха, — виявляє до Лінднера таку ж прихильність, як Ульріх до Арнгайма. Так Арнгайм і Лінднер виявляються (крім усього іншого) мовби кривими дзеркалами, що відбивають духовну імпотентність Ульріха, хворобливість і неминучість його гріхопадіння. Бо він і сам — частинка цього приреченого світу, і те, що з ним скоїлося, за словами Музіля, — «трагедія людини, що зазнала краху».

Після 38-го розділу другого тому роман «Людина без властивостей» втрачає бодай якісь обриси, розпливається по чернетках, начерках, варіантах, проектах і заникає в авторських нотатках, серед них і в нотатках самокритичних. Заникає, слід гадати, не тільки тому, що Музілеві суто фізічно забракло часу, щоби здійснити задумане.

У нього був чіткий (майже «інженерний»!) план — ідейний і композиційний. Перший том: частина І «Своєрідний вступ», частина II «Триває те саме»; другий том: частина І «До тисячолітнього царства» («Злочинці»), частина II «Своєрідний висновок». «Тисячолітнє царство» (інша назва «золотого віку») покликане було стати альтернативою до «Триває те саме». Але, як знаємо, не стало. І це знищило рівновагу. «Ідеальний» задум розпався. З його уламків почалося будування іншого роману, який, однак, не вибудувався.

Музіль записав стосовно «Людини без властивостей»: «Це — не сповідь, це — сатира». І трохи вище: «Це не сатира, а позитивна конструкція». Тут, власне, немає суперечности: перший том — «сатира», другий — «позитивна конструкція», точніше, спроба її. Вона не вдалася. Тим не менше свою роль зіграла: як і пізніше Т. Манну в «Докторі Фаустусі», вона допомогла Музілю переглянути всю суму знань про людину й суспільство, накопичених попереднім світом. Причому саме під позитивним кутом зору. Адже Музіль і не вважав, що загибель цього світу рівнозначна загибелі цивілізації, і те, що йде на зміну минулому, не асоціював з кіньми Апокаліпсису.

У 1925 році Музіль повідомив одну з віденських газет, що працює над романом «Близнюки», в якому зображується любовний зв’язок брата й сестри. Спираючись на це повідомлення й на деякі інші факти, німецький дослідник Б. Берґхан висловив припущення, що ряд текстів, включених А.Фрізе до другого тому «Людини без властивостей», належать до старого романного фрагмента». Інакше кажучи, другий том у тому вигляді, в якому він сьогодні є, частково виник раніше за том перший. Отже, музілівська сатира не розчинялася поступово в метафізиці й релятивізмі опертої на інцест «утопії», а, навпаки, планомірно витіснювала останні. Обґрунтованість припущення Берґхана перевірити важко. Але поза сумнівом, що соціальна проблематика до останку лишалася для Музіля головною. Про це він говорив сам і цілком недвозначно: «Чільна думка з початку тому II: війна; «інакший стан» — Ульріх це ніби побічна спроба виріїпення «ірраціонального».

Подібно до Ганса Касторпа у фіналі маннівської «Зачарованої гори», Ульріх повинен кинутися в обійми війни. Це, записує Музіль, «кінець утопій… Триває те саме веде до війни. Паралельна акція веде до війни. Війна… виникає як велика подія. Всі лінії сходяться на війні. Кожен по-своєму її вітає… Оскільки в них немає довіри до культури, вони втікають од мирного життя».

Такий фінал засвідчує розчарування письменника, розчарування не тільки нежиттєздатним довоєнним суспільством, а й героєм, котрий не витримав зіткнення з ним. Що, на думку Музіля, потрібно, так це «Людина без властивостей», але й без декадансу».

Отож, як завжди, Музіль і тут стоїть над своїм героєм. Проте це дуже специфічне «над», — воно створює своєрідну перспективу й породжує незчисленні труднощі.

«Техніка оповіді, — повідомляє одна з музілівських нотаток. — Я розповідаю. Але це «я» — аж ніяк не вигадана особа, а романіст. Поінформована, запекла, розчарована людина. Я розповідаю історію мого друга Ульріха. Втім і про те, з чим зіткнувся в інших персонажах роману. З цим «я» нічого не може скоїтися, але воно переживає все, від чого Ульріх звільнюється і що його все ж таки добило. Але бездіяльно, будучи не в змозі прийти до ясного пізнання та активности, відповідно до нинішньої диффузної, непроникної ситуації… Все простежувати лише настільки, наскільки я його бачу… не вигадувати завершености там, де її немає в мені самому». Це — позиція чесна, самокритична, але вона криє в собі чималу небезпеку: «В романі я стою в центрі, хоча й не зображаю самого себе; це заважає «письменництву».

Музіль не був самовпевненим письменником. Його доля — незадоволення собою, сумнів у власних творчих можливостях. Свого часу він осуджував «Тьорлеса», новели. Однак працюючи над «Людиною без властивостей», — особливо після того, як початковий задум роману зазнав провалу, — він дедалі частіше свої ранні речі ставить собі за зразок: «Я хочу одночасно надміру багато… Звідси виникає щось судомне. В «Тьорлесі» я ще не знав, що треба навчитись вилучати». І ще важливішим для Музіля було вміння свої та ульріхівські філософські спекуляції втілювати в образах, фіґурах роману. Тому що це давалося йому надзвичайно важко, іноді й зовсім не давалося. Він не раз нарікав на перевантаженість роману есеїстським матеріалом, котрий «розтікається, не ліпиться». Це передусім стосується другого тому, де «головна помилка полягала в перебільшенні ролі теорії». І Музіль ставив собі завдання: «Не ідентифікуй себе з теорією, а займи щодо неї реалістичну (оповідну) позицію». Ставив і не виконував, бо не міг позбутися переконання, що «теоретико-есеїстське висловлювання в наш час є ціннішим за художнє». Філософ, що прагне до прямого пізнання істини, до вірности й точности думки, змагається в Музілеві з романістом, митцем. Гору бере то один, то другий.

Х. Альтгауз, вже відомий нам автор книжки «Між монархією та республікою», вважав, що в «Людині без властивостей» розірвався «зв’язок з епічною традицією», розірвався тому, що «роман Музіля був зображенням з порожнечі історії, куди обрушилися уламки великої держави».

Чому Музілеві в Австрії бачився «особливо виразний приклад сучасного світу» — адже він невтомно вип’ячував її архаїчну сміховинну відсталість? Логіка підказує ніби одну відповідь: Каканія була скупченням немислимих соціальних і духовних недугів і тому виразніше за інші європейські держави являла свою приреченість, чим, так би мовити, видувала їхнє спільне майбуття. Це — з одного боку. Є, проте, й другий. Адже Музіль розглядав «стан європейського духу» як «ще не здійснений перехід, не перестиглість, а недостиглість». Не беруся вгадати, що конкретно він мав на увазі. В усякому разі, не пришестя комуністичного раю. Може бути, Музіль і сам чітко не розумш, якого саме оновлення очікує, може, мав сумніви й щодо того, очікувати на ці зміни, чи побоюватися їх. Та все ж якесь «нераціоїдне» просвітлення, слід гадати, на нього зійшло, бо в «Людині без властивостей» так чи так проступають обриси тієї дивовижної дійсности, котра нас усіх нині оточує.

Простакуватий генерал Штум здивовано виявив, що «ідеї невпинно перебігають туди й назад», хоча за нормальних умов чинити так їм було не слід. Але ж умови-то ненормальні: на повний хід іде процес випарування ідеологій. Переконання й вірування стають не більше як формою прагматичних інтересів, відрізняються одне від одного лише функцією, аж ніяк не смислом. По-своєму деідеологізованою постає більшість персонажів роману — ці «професіонали», які діють, ба навіть думають всупереч собі, ці чудернацькі особистості, що сидять між двох стільців, мають невідь-скільки різномастих характерів, в яких поєднується непоєднуване. І що особливо прикметно: існують вони якраз посеред світу різко й непоправно ідеологізованого, що начебто природно скочується до світової війни…

«Людина без властивостей» — це, по суті, людина без ідеології. Оскільки Ульріх тут головний герой, то не буде, гадаю, натяжкою сказати, що finita la ideologia — центральна тема роману. Можливо, автор з такою моєю інтерпретацією й не погодився би, але тільки тому, що перебував біля витоків процесу, який з «периферійного» (Габсбурзька монархія, Російська імперія), здійснивши запаморочливі зиґзаґи, на середину нашого століття перетворився на магістральний.

А проте розпочну по порядку. Після Жовтневої революції (а саме — між 1920-ми і 1970-ми pp.) вся багатоманітність всесвітньоісторичних суперечностей поступово стяглася до двох магнітних полюсів. Виникло певне «велике протистояння» двох непримиренно ворожих політичних систем, яке, ніби чорна діра, поглинало всі світоглядні відтінки. Все було націлене на тотальну війну, яка не могла б завершитися нічим іншим, як тотальним винищенням роду людського. Тим-то можна погодитися з французьким філософом Жаном Бодріяром, який твердив, що атомний Апокаліпсис лишився вже позаду, — адже він мав на думці спопеління наших душ десятиріччями очікуваної катастрофи…

Але тотальної війни не сталося. І внаслідок безцільного зависання в політичному вакуумі полюси ворожих ідеологій поступово стали зближуватися. Капіталістичний Захід і соціалістичний Схід можна уявити у вигляді двох динозаврів, які схопили один одного й заклякли в непомірному напруженні. З часом оті затяжні «обійми» втратили свою бойову природу й обернулися певною «стабільністю» — тією самою, якої обидві системи так прагнули в потаємному остраху. Так постала Суперсистема, що, хоча і замкнулася на антагонізмах, але почала дивовижно сама із собою кооперуватися: Сполучені Штати вже не могли обійтися без Радянського Союзу, Радянський Союз — без Сполучених Штатів, навіть ФРН без НДР й НДР без ФРН…

Ще в 1923 році російський філософ М.Бердяєв твердив, що почалася доба «нового середньовіччя». Середньовіччя він тлумачив не як відсталість, патріархальність, а як певного роду безчасся, що настало після вселенського Апокаліпсису. «Ми живемо, — вважав Бердяєв, — у часи аналогічні розпадові античного світу», що, на його думку, необов’язково забарвлює життя в безвихідно похмурі тони: адже капіталістичний і комуністичний фанатизми належало замінити мудрістю релігійної універсалістської споглядальности…

Бердяєвське віщування начебто не збулося, оскільки світ незабаром і зовсім розколовся на два ворожі табори. Тим не менше ще до несподіваного конфузу з «великим протистоянням» італійський семіотик Умберто Еко (він же автор бестселера «Ім’я троянди») знову повів мову про середньовіччя: «Середні віки вже почалися», — так іменується його опубліковане в 1973 р. есе. Причому й це середньовіччя чимось подібне до бердяєвського: «Що ж нам треба, аби створити добрі середні віки?» — запитує Еко і тут же відповідає: «Передусім величезна світова імперія, яка розвалюється…».