Розділ «Роберт Музіль. Життя і творчість »

Посмертна слава Музіля, здавалось би, суперечить уявленню про нього як про сміливого критика системи, якого бояться й тому замовчують. У 1952 році Адольф Фрізе перевидав повністю «Людину без властивостей», та ще й з усіма чернетками, варіантами, нотатками, в 1955 — опублікував «Щоденники, афоризми, есе й промови», в 1957 — «Прозу, драми, пізні листи». Розпочинається музілівський ренесанс, можливо, не такий бурхливий і хворобливий, як кафкіанський, але все ж досить прикметний. Провадиться робота над рукописними архівами, їх систематизацією, науковим коментуванням, їх випуском у світ (в 1976 р. з’явилися два величезних томи «Щоденників», у 1978 — дев’ятитомне зібрання творів і т.п.). Симптоматичнішою є офіційна рецепція. Музіля підносять над усе. Музілю курять фіміам. Але, за словами вже згаданого Г. Арнтцена, «рідко траплялося, щоб творчість якого-небудь письменника, забутого сучасниками, так швидко огорталась забуттям слави… У письменника Музіля виривали кігті й зуби й видавали його за таку собі милу тваринку, зіткану з містики й іронії, з оксамитними лапками й граціозними рухами». В центрі уваги охоронного літературознавства опинялося те, що так чи так пов’язувало письменника з декадансом або могло бути витлумачене як такий зв’язок. Усе це й стало насправді специфічною формою забуття…

У нотатці «Пам’ятники» (вона ввійшла до есеїстської частини «Прижиттєвої спадщини») є слова: «…Чому пам’ятники споруджують саме великим людям? Це здається особливо вишуканою підступністю. Оскільки в житті їм не можуть більше зашкодити, то їх мовби кидають, з меморіальним каменем на шиї, в море забуття». Це Музіль сказав і про себе, про те, якою бачив посмертну свою долю. Він передбачив її досить точно. Не завдяки «пророчому дару», — просто він не мав ілюзій.

Думається, що Музіль, як і деякі інші австрійці, все ж таки в певному розумінні обігнав свій час. Він творив громіздкий, сказати б, зовсім «не сценічний» роман про габсбурзьку монархію — про ту, якої вже нема, яка сконала й навіть коли існувала, була якимось безглуздим пережитком. Кого тоді, перед розверзлими прірвами, цікавив цей замшілий Франц-Йосиф з усім його обшарпаним театральним реквізитом? Серед потенційних Музілевих читачів 30-х років було мало таких, хто підозрював, і ще менше таких, хто знав, що Австрія — це в чомусь приклад, певна модель їх власного минулого, нинішнього й навіть майбутнього, що недуги, які мордували Дунайську імперію, багато в чому стануть і їхніми недугами, їхніми живими, нерозв’язними проблемами, що її кризи й біди, розвинувшись і поглибившись на дещо іншому історичному ґрунті, заведуть у глухий кут цілі держави. Сьогодні в Європі, в Америці й на землях колишнього Радянського Союзу це бачать усі. І таке бачення — теж одна з причин музілівського ренесансу.

18 брюмера Адольфа Гітлера застало Музіля в Берліні. Пам’ятаємо, ще в «Тьорлесі» він дещо подібне передбачив і відтворив — хай і в зменшеному, суто приватному вигляді, — атмосферу майбутніх нацистських концтаборів. Отож ні підпал рейхстагу, ані наступні репресії його не вразили, оскільки не були для нього, на відміну від багатьох інших людей його кола, цілковитою несподіванкою. Висловлюючи в щоденнику своє ставлення до цих подій, Музіль обмежується холоднуватими сентенціями: «Німці охоче дозволяють дурням керувати собою…», «Одна людина завоювала цілий народ!» або: «Досвід підказує, що з комуністичними інтелектуалами інакше не впоратися, крім як засадити їх під замок». Юридично він іноземець, особисто йому ніщо не загрожує (фашистський Калібан не пізнав себе в дзеркалі, підставленому «Тьорлесом»), і він спостерігає, дещо відсторонено, але не без напруження. Гітлер та його поплічники йому нецікаві. Він спостерігає за деякими людьми свого кола, за їх сумними метаморфозами: «Три дні тому палав рейхстаг. Вчора вийшли надзвичайні закони проти КПН і СДПН. Нові люди діють грубо. В колах, з якими я стикуюся, спочатку — загальне інстинктивне почуття обурення цим ляпасом правді, свободі й т.д. Це реакція ліберального виховання, одержаного цими людьми. Вчора, після того, як Герінг виклав по радіо спокійним, приязним, мужнім голосом причини вжитих заходів, фрау Вітте вже помітно вагається. «Якщо правда, що КПН таке готувала, тоді це справді жахливо!» Гіпотетичне в цій фразі перебуває в процесі скорочення. Відчуття, що нововведення не будуть аж такими поганими й загалом настане певне звільнення від того, що підсвідомо пригнічувало, перебуває в процесі зростання. Враження рипучої незгоди справляє лише прислуга, хоча вона й мовчить».

«Блискучий розум» ще два-три дні тому вважав, що слід «надати себе в розпорядження», вбити Г. (Герінґа. — Д.З.), сьогодні йому вже спадає на думку, що співпрацювати з комуністами неможливо… «Блискучий розум» — просто буржуа, якого не обсідають клопоти стосовно власного існування».

Цей щоденниковий запис цікавий в багатьох відношеннях. Причому найменше як свідчення очевидця: Музіль знав і бачив далеко не все; адже були й ті, хто чинив опір, боровся, хто, ненавидячи режим, покидав Німеччину. Запис цікавий як ключ до самого Музіля. Тут він увесь — його погляд на життя, його стиль ставлення до нього. Стиль цей — іронія, що переростає в злу, гостру сатиру. Він притаманний і «Людині без властивостей». І потім, як і в цьому романі, Музіль вивчає не так режим, державу, одне слово, владу в безпосередньому вияві, — як її відбиття в людях: дивіться, як вони змінюються під її тиском, точніше, як влада видобуває з самого дна їхніх душ саме те, що готове до неї пристосуватися, вібрувати з нею в унісон.

Ще у відомому нам есе «Нація як ідеал і як дійсність» Музіль писав: «Я думаю, що пережите 1914 року навчило багатьох, що людина з етичного погляду — це щось майже безформне, несподівано пластичне, на все здатне. Добре й зле коливається в ній, як стрілка найчутливіших ваг. Можна припустити, що в цьому сенсі все ще погіршиться…». Музіля дратували Франк чи Верфель, котрі вигукували: «Людина є добра!», дратували прекраснодушністю, наївністю. Але сам він не був мізантропом.

У 1923 році він працював над есе «Німецька людина як симптом». Полемізуючи тут з модними тоді апокаліптичними пророцтвами (невдовзі перед тим вийшов і набув гучного розголосу «Присмерк Європи» Освальда Шпенґлера), Музіль писав: «Пролилося море нарікань на нашу механістичність, нашу безбожність, схильність до розрахунку… за винятком соціалізму, всі шукають рятунку в реґресі, у втечі від дійсности… Мало хто розуміє, що всі ці явища привнесуть нову проблему, яка ще не має (не здобула!) рішення». Відсутність розуміння цього призводить, за Музілем, до фатального наслідку, а саме: до розриву між гуманізмом і реальністю. Гуманізм мислиться можливим лише в «романтизованій» атмосфері дотехнічної ери: або він, або холодний позитивізм, чужий всякому людському теплу. «Гроші є мірою всіх речей… — пише Музіль, — людський вчинок більше не є мірою». Така система відношень заохочує, плекає і водночас експлуатує егоїзм: «Я дам тобі нажитися, щоб самому нажитися ще більше, або я дам тобі нажитися ще більше, щоб самому бодай що-небудь ухопити, — ці хитрування розважливого паразита — душа найпорядніших ґешефтів…». Водночас Музіль визнавав, що «це найбільш міцна й еластична форма організації з тих, що були створені людьми досі…»; вона по-своєму конгеніальна технічній ері.

Маємо справу з діалектикою, яка вишукує місце капіталізму в ланцюгу історії: «Якщо ти бажаєш бути його супротивником, — говорить Музіль, — то найважливіше це правильно визначити альтернативу йому». Повернення до минулого, ідеалізація патріархального ладу не можуть стати, за Музілем, такою альтернативою. Головна його мета — «створення царства духовности», тобто спочатку нова людина, а через неї вже й новий світ.

Лишався один шлях — утопія. Наприкінці життя він і сам розумів її неясність, проблематичність: «Головна ідея або ілюзія мого життя полягала в тому, що дух має свою власну історію і безперешкодно, крок за кроком підносить до свого рівня все, що відбувається на практиці». Але в 20-і роки він ще жив сподіваннями, може, не менш наївними, ніж ті, що ставив у провину Верфелю. «Чи можуть утопії раптом стати дійсністю? — питав він у щоденнику й відповідав: — Так. Дивись кінець війни. Ледь не з’явився новий світ. Цього не сталося, але не в силу необхідности».

Важко сказати, що він мав на думці. Та це, зрештою, не так і важливо: його утопії лишалися саме утопіями. Але для нього особисто й для його творчости вони були важливі. Бо створювали масштаб, точку відліку для критики й утвердження — гуманістичної критики тієї системи, всередині якої він існував, про яку писав, і гуманістичного утвердження життя.

До Ніцше Музіль наближається з деякими ваганнями. Як і на Томаса Манна, той справляв на Музіля певний вплив. Але останній цінував не так вчення автора «Заратустри», як його нереалізовані (й ужиті в зло) потенції: «Дещо про Ніцше… Мені він уявляється людиною, яка відкрила сотню нових можливостей і жодної не здійснила. Ніцше сам по собі — юнацьке нахабство! — не має вельми великого значення. Але Ніцше й десять старанних робітників духа, котрі зробили би те, що він лише назначив, заклали би проґрес культури на тисячу років наперед».

Суть, проте, не в Ніцше, а в загальному музілівському неприйнятті того, що він іменував «занепадницькою культурою». На зламі століть Музіль поставив собі питання: «Чи мусить мистецтво політично декадентського часу бути декадентським?», і питання це багато в чому визначило його власний етичний та естетичний вибір. Він пішов проти течії, власне кажучи, вже тоді порвав з літературою, — тією, що розділила зі своїм суспільством його історичну долю, його кризи, його недуги.

Розірвавши з «політично декадентським часом», Музіль ніби відцурався політики взагалі. Він виступав на пам’ятному Міжнародному конґресі письменників на захист культури, який відбувся влітку 1935 року в Парижі. І його слово прозвучало там різким дисонансом. За умов наступу світового фашизму письменницький форум загалом підтримував активізацію служіння суспільству. Музіль же твердив, що все життя уникав політики; він відокремлював од неї культуру й погоджувався «служити» лише останній… Та чи було це так насправді?

Утім, в його виступі на паризькому форумі є фраза, що не узгоджується з його ж утопіями: «Маю сумнів у тому, що світ можна поліпшити, впливаючи на дух; моторам подій властива куди грубша природа».

Пояснення ніби лежить на поверхні: Музіль розчарувався, він передбачав, що «все погіршиться», і зсування Європи до нової війни підтвердило передбачення; крім того, це накладалося на безвихідь особистої ситуації… Головне, однак, в іншому. Есе «Німецька людина як симптом», яке писалося в розпалі музілівських надій і утопій, містить таку сентенцію: «Я стверджую, що людожер, який в дитинстві потрапив би до Європи, вірогідно, став би добрим європейцем, а ніжний Райнер-Марія Рільке перетворився би на справжнього людожера, коли б немилосердна до нас доля маленьким дитям закинула його до дикунів південних морів». І, висловивши ще кілька аналогічних гіпотез, Музіль підбиває підсумок: «Це, ясна річ, не слід тлумачити в дусі теорії середовища, яка виключає все інше, але залежність людини від впливів її оточення надзвичайно велика. Особисто я вважаю, що тільки мале число детермінант міститься в ній самій і що сьогодні навряд чи можливо належним чином їх виокремити».

Отже, з одного боку, світ мислимо поліпшити лише через дух, виховуючи в його автономній атмосфері нову людину, а з другого — людина це ніщо, обставини — все. Здавалось би, замкнене коло, зневажання діалектики. Але для Музіля це не зовсім так. В його розумінні ним же декларована залежність індивіда від зовнішніх факторів, не обертається жорсткою, фатальною зумовленістю. Швидше навпаки. Коли людина сама по собі внутрішньо позбавлена «образу», не має «властивостей», а на неї впливає незліченна маса явищ (і притому одночасно, одразу), вона здатна набути будь-якого образу, чинити будь-які дії. Навіть на кожному кроці себе саму спростовувати. Бо вона — не «простий, детермінований продукт схрещення рас чи одиничний випадок епох і культур», а функція безконечних можливостей. Втрата постійної, непорушної, вродженої питомої «сутности» тим більше побуджує особистість запозичати цю «сутність» ззовні. Інакше кажучи, вростати в певну чужу форму, чужу роль, підкорюючись не тільки невідпорним законами історії, а й її необов’язковим, випадковим ситуаціям. «…Кожен крок на цьому шляху, — веде далі Музіль, — відбувається за необхідністю, але порядок руху одиничних необхідностей позбавлений взаємозв’язку». І далі: «Що змінилося і як ознака часу стало набутком свідомости, — говорить він, — так це, очевидно, меншою мірою люди, ніж безособові (або надособові) продукти їхнього соціального співжиття». «Людина без властивостей» тим самим вважається не похідним од умов, не одним із «продуктів» новітнього «соціального співжиття», а данністю першопочатковою. З огляду на це «причинова мета людського розвитку й розвитку життєвих форм відмінні». Вони утворюють ножиці.

Але і в цьому Музіль не вбачає незворотности. Як нинішній безрадісний стан людини, так і нинішній плачевний стан світу можуть бути змінені. Тому що «йдеться не про фазу закономірного процесу й не про долю, а просто про ситуацію. Закони змінити неможливо; ситуації ж у цьому розумінні цілком надаються до змін…». Ясно, що «закон» тут береться в його загальному значенні; «ситуація» ж — не тільки як випадковий, а і як тимчасовий, перебутній прояв цього «закону».

Про те, як же слід змінювати соціальну й людську ситуації, Музіль не говорить. Хіба що таке: «Як особистість, я — революціонер. Інакше й не може бути, бо творча особистість завжди революційна. В політиці ж я — еволюціоніст. Тільки для еволюції треба що-небудь зробити». Але що? Оскільки ні буржуазний, ані соціалістичний шляхи його не задовольняють, лишається та ж утопія…

Саме тому він цікавіший як «творча особистість». Іншими словами, — як письменник, як митець. У своїх новелах, п’єсах і передусім у великому романі Музіль, щоправда, відстоює вже відомі нам ідеї. Онак незрідка по-іншому: наприклад, не декларує, що світ може бути змінений, а малює, зображає його як щось доступне змінам.