Розділ «Частина п’ята»

— А що воно таке, за чим ти женешся,— людина чи щось інше?

— Не знаю. Я ніколи не думала про це. А як ти гадаєш, мені коли-небудь присниться, що я добралася до того безпечного прихистку?

— Ні,— відказав він, погладжуючи її розкудлане волосся.— Мабуть, що ні. У снах такого не буває. Але мені здається, що коли ти призвичаїшся до безпеки, й тепла, й доброго харчування день у день, цей сон перестане тобі снитись. А я вже подбаю, щоб ти, Скарлет, жила у безпеці.

— Ти такий милий, Рете.

— Дякую хоч за окрушини з бенкетного столу, пані Багачко! Скарлет, я хочу, щоб ти щоранку, прокинувшись, проказувала: «Я вже ніколи в житті не голодуватиму і ніяке лихо мене не спіткає, поки Рет буде зі мною, а уряд Сполучених Штатів при владі».

— Уряд Сполучених Штатів? — обурено перепитала вона, випростовуючись у нього на колінах, усе ще з мокрими від сліз щоками.

— Колишня конфедератська скарбниця набралася цноти. Більшість цих грошей я вклав в урядові облігації.

— А хай їм чорт! — скрикнула Скарлет, забувши про свої недавні страхи.— То ти хочеш сказати, що віддав свої гроші в позичку янкі?

— Ще й під добрий відсоток.

— Та хоч би під сто відсотків, мені начхати! Ти повинен негайно продати ці облігації. Це ж подумати — щоб янкі користувалися твоїми грішми!

— А куди я їх діну? — запитав він, усміхаючись, бо ж помітив, що в очах у неї вже нема страху.

— Куди?.. Ну, скажімо, придбай ділянку біля П’яти Променів. Закладаюся, що за свої гроші ти міг би скупити там геть усе навкруги!

— Дякую, але мене не цікавлять П’ять Променів. Тепер, коли саквояжники повністю посіли владу в Джорджії, чого завгодно можна сподіватись. Я не маю найменшого бажання віддати щось на поживу цим канюкам, що злетілися до Джорджії з півночі, сходу, півдня й заходу. Звісно, я з ними заодно, як і годиться доброму пристібаєві, але довіряти їм я не довіряю. І не вкладатиму своїх грошей у земельні ділянки. Я волію державні облігації. Їх можна сховати. А землі так легко не сховаєш.

— Отже, ти вважаєш...— почала вона, аж збліднувши на думку про свої тартаки та крамницю.

— Я не знаю. Але не май такого наполоханого вигляду, Скарлет. Наш чарівний новий губернатор — мій добрий приятель. Просто часи тепер непевні, і я не хочу вкладати в нерухомість надто багато своїх грошей.

Він пересадив її на одне коліно, відхилився назад, дістав сигару й запалив. Скарлет сиділа, дригаючи голими ногами й дивлячись, як грають м’язи на його смуглявих грудях, і страхи її зовсім розвіялися.

— І коли вже у нас зайшла мова про нерухомість, то я хочу сказати тобі, Скарлет, що збираюся побудувати особняк. Френка ти могла загнати в будинок міс Туп, але мене на це не підіб’єш. Я не думаю, що зможу витримувати її млості по тричі на день, і, крім того, я певен, що дядько Пітер швидше вб’є мене, ніж дозволить мешкати під священним дахом Гамільтонів. А міс Туп може запросити до себе міс Індію Вілкс, щоб та відганяла її привидів. Повернувшись до Атланти, ми оселимось у весільному номері готелю «Національ», поки наш будинок докінчать. Перед від’їздом з Атланти я залагодив купівлю великої ділянки біля будинку Лейденів на Персиковій вулиці. Знаєш, де це?

— Ой Рете, це ж чудово! Я так хочу мати свій власний будинок! І щоб великий був.

— Нарешті ми хоч у цій справі дійшли згоди. А чи сподобалася б тобі отинькована біла споруда, оздоблена чавунним литвом, як тутешні креольські будинки?

— Ой ні, Рете. Тільки не таку старомодну, як ці новоорлеанські будівлі. Я знаю, який саме будинок я хочу. Щоб був у новітньому стилі, такий, як я бачила на малюнку... де ж це... ага, в «Гарперовім тижневику». Щось схоже на швейцарське шалле.