Розділ «Частина п’ята»

— Анічого. Вона така поганюча. Чого я купуватиму їй подарунка, коли вона обізвала нас мулами?

— А чому ти так обурюєшся, чуючи правду, моя крихітко? Ти повинна щось купити Мамці. Ти розіб’єш їй серце, якщо нічого не подаруєш, а такі серця, як у неї, занадто цінні, щоб їх розбивати.

— Нічого я їй не привезу. Вона не заслужила.

— Тоді я сам куплю їй дарунка. Пригадую, моя нянька завжди казала, що коли вона вознесеться до раю, то хотіла б мати на собі нижню спідницю з такої цупкої тафти, яка стоїть лубом і шелестить при найменшому порусі. Господь Бог тоді подумав би, наче її пошито з янгольських крилець. Я куплю Мамці червоної тафти й замовлю з неї елегантну нижню спідницю.

— Вона не прийме її від тебе. Вона швидше помре, ніж ту спідницю одягне.

— Я не сумніваюся. Але все-таки я це зроблю.

Крамниці в Новому Орлеані були такі розкішні й заманливі, і ходити по них з Ретом було так цікаво! Та й обідати з ним теж було неабияк цікаво і навіть більш захоплювало, ніж відвідини крамниць, бо він знав, що замовити і як воно має бути приготовлене. Новиною для Скарлет, і то дуже збудливою, виявилися вина, лікери й шампанське у Новому Орлеані, бо ж вона досі знала тільки ожинове й виноградне вино домашнього виробу та «непритомне бренді» тітоньки Туп, але все перевершували страви, що їх замовляв Рет. Наїдки — це було найкраще з усього, що мав Новий Орлеан. Пригадуючи гіркі голодні будні в Тарі й пізніші нестатки, Скарлет відчувала невтоленний голод на ці смачнющі потрави. Суп із стручків бамії, креольські креветки, голуби у вині, устриці у хрусткому тісті під сметанним соусом, гриби, «солодке м’ясо» й індича печінка, риба, вигадливо засмажена у проолієному папері, і цитрини! Апетит у Скарлет був невситимий, бо тільки-но вона згадувала вічний той арахіс, та сушений горох, та солодку картоплю в Тарі, як зразу ж ладна була з новою силою накидатись на креольські потрави.

— Ти їси, наче востаннє в житті,— зауважив їй якось Рет.— Не вишкрібай усе з тарілки, Скарлет. Запевняю тебе, на кухні ще є. Досить лише сказати офіціантові. Якщо ти не перестанеш об’їдатись, то розбухнеш, як кубинська матрона, і мені доведеться взяти розлучення з тобою.

Але вона тільки показала йому язика й замовила ще одне тістечко, щедро натоптане кремом і полите шоколадом.

Якою втіхою було витрачати вволю грошей і не оглядатися за кожним центом, не ощадити на кожному кроці то на сплату податків, то на купівлю мулів! Якою втіхою було перебувати в товаристві людей веселих і багатих, а не таких, як благородні й убогі атлантці! Якою втіхою було носити шелесткі грезетові сукні, що вирізняють твій стан і виставляють на видноту всю шию та руки і значну частину грудей, і знати, з яким захватом дивляться на тебе чоловіки! І якою втіхою було їсти все що хочеш, не наражаючись на докір, що дамі, мовляв, це не личить. І пити шампанського скільки душа запрагне. Коли Скарлет уперше перебрала міру з питвом, то вранці після пробудження їй дуже тріщала голова, і було трохи соромно, що на зворотній дорозі до готелю, їдучи у відкритому екіпажі вулицями Нового Орлеана, вона голосно виспівувала «Гарний стяг наш голубий». Вона ще ніколи в житті не бачила захмелілої дами, єдина п’яна жінка, яка трапилась їй на очі, була Краля Вотлінг того дня, коли впала Атланта. Скарлет не могла погляду підвести на Рета, такий пік її сором, але його ця пригода, здавалося, тільки розважила. Хоч би що Скарлет робила, він сприймав це як забавку, так наче вона була грайливим кошеням.

Їй подобалося з’являтися на людях удвох з Ретом, адже він був дуже привабливий. Раніше вона ніколи не думала про те, який у нього вигляд, бо в Атланті всі дружно осуджували вади Рета і ніхто не звертав уваги на його зовнішність. Але тут, у Новому Орлеані, вона не могла не помічати, як часто жінки дивляться йому вслід або бентежаться, коли він схиляється над їхніми долонями. Усвідомлення того, що на її чоловіка звернені погляди інших жінок, які, можливо, заздрять їй, сповнювало Скарлет гордістю, коли вона ступала поряд з ним.

«А з нас таки гарна пара»,— задоволено думала вона.

Так, Рет мав рацію, коли казав, що шлюб може дарувати багато втіхи. І не тільки втіхи, але й багато чого повчального, як на Скарлет. Це все навіть само собою було дивне, бо їй здавалось, що життя вже нічого нового не може їй відкрити. А тепер вона почувала себе мов дитина, якій кожен день приносить щось нове.

Найперше Скарлет виявила, що одруження з Ретом було зовсім не схоже на одруження з Чарлзом або Френком. Ті двоє поважали Скарлет і остерігалися спалахів її темпераменту. Вони запобігали у неї ласки, якою вона обдаровувала їх, коли мала на те охоту. Рет же не боявся її, та й поважав не дуже, як не раз їй здавалося. Він виробляв з нею що хотів, а коли їй це не подобалось, брав її на сміх. Вона не кохала його, але жити з ним, безперечно, було дуже цікаво. Найбільше вражало в ньому, що навіть під час вибухів пристрасті, приправлених інколи жорстокістю, інколи в’їдливою іронією, він начебто ні на мить не здавався цілком на волю емоцій, а все тримав себе у руках.

«Мабуть, це тому, що він не закоханий у мене по-справжньому,— думала вона, не маючи нічого проти такого стану справ.— Я б і не хотіла, щоб він у чомусь втратив самовладання». Але все-таки думка про можливість цього неабияк збуджувала Скарлет.

Живучи з Ретом, вона дізналась чимало нового про нього, хоч раніш їй здавалося, що знає його дуже добре. Вона дізналася, що голос його може бути шовковистим, як котяча шерсть, а за хвилину стати шорстким і сипати прокляття. Він міг начебто щиро й схвально змальовувати прояви мужності, честі, цноти й любові, з якими йому доводилося стикатись у своїх житейських бувальцях, і тут-таки з холодним цинізмом ошелешити якою-небудь соромітною історією. Вона розуміла, що чоловік не мав би розповідати таких речей своїй жінці, але вони розважали Скарлет, промовляючи до приземлених і грубших сторін її натури. Коротку хвильку він міг бути ревним, мало не ніжним коханцем, а тоді враз перекидався на глузливого чорта, що зривав накривку з легкозаймистого пороху її емоцій, підпалював гніт і тішився, як вона вибухала люттю. Вона переконалася, що Ретові компліменти завжди були двосічні і що навіть до найчуліших виявів його почуттів треба ставитися з осторогою. Власне, протягом тих двох тижнів у Новому Орлеані вона дізналася про нього все, окрім того, який він насправді.

Бувало, вранці він відпускав покоївку, сам приносив сніданок на таці й годував її, мов дитину, а тоді брав у неї щітку й розчісував їй довге темне волосся, аж воно починало потріскувати й іскритись. А іншого ранку безцеремонно розбурхував її з глибокого сну, стягуючи ковдру й лоскочу-чи їй голі підошви. Іноді він вислуховував з виразним зацікавленням подробиці її ділових операцій, схвально притакував, яка вона тямуща, а то обзивав її сумнівні оборудки чистим ошуканством, грабіжництвом з великої дороги і здирством. Він водив її на вистави й під час дійства дозоляв пошепки, що, мовляв, Бог запевне не схвалив би таких розваг, та до церкви, впівголоса забавляючи всякими непристойними жартами, а потім дорікав, чого вона сміється. Він підохочував її не критися з думками, бути легковажною і зухвалою. Вона перейняла у нього звичку говорити ущипливі слівця й сардонічні фрази і охоче вживала їх, оскільки це давало їй перевагу над іншими людьми. Але вона не мала властивого йому почуття гумору, яке злагіднювало його в’їдливість, і не вміла так усміхатись, як Рет, коли здавалося, що, беручи на глузи інших, він глузує і з самого себе.

Він спонукав її до забав, хоч вона майже забула, як це робиться. Життя-бо для неї було таке серйозне й гірке! А сам він знав, як бавляться, і поривав її бавитись разом із ним. Однак Рет ніколи не тішився, як хлопчак: в усіх своїх вчинках він тримався по-чоловічому й ніколи не дозволяв, щоб вона про це забула. Їй несила була глянути на нього з висоти своєї жіночої переваги, вибачливо при цьому всміхаючись, як звичайно всміхаються жінки перед вибриками чоловіків, які в душі зостаються хлопчаками.

Це дратувало її трохи, коли вона задумувалась. Так приємно було б відчути свою перевагу над Ретом! Усіх інших чоловіків, відомих їй, вона могла збувати напівзневажливим: «Ну й дитина!» Свого батька, близнюків Тарлтонів, охочих до під’юджувань та всіляких авантюр, задиристих, мов діти, малоростків Фонтейнів, Чарлза, Френка, всіх тих, що залицялися до неї під час війни,— власне, всіх до одного, крім Ешлі. Тільки Ешлі й Рета вона не могла збагнути, не могла підбити під себе, бо вони обидва були дорослі й позбавлені хлоп’ячості.

Вона не розуміла Рета й не намагалася зрозуміти, хоч деколи помічала в ньому щось таке, перед чим губилася. Часом він якось так дивно поглядав на неї, коли йому здавалося, що вона не бачить. Обернувшись раптово, вона, бувало, перехоплювала його погляд, пильний і напружений, сповнений чекання.