Розділ «Частина четверта»

— Мені дуже прикро непокоїти вас о такій годині, але я мушу обговорити одну справу, якої не можна відкласти. Ми з містером Кеннеді планували тут дещо...

— Я й не знала, що ви з містером Кеннеді мали спільні інтереси,— зауважила тітонька Дріботуп, мало не обурена тим, що у Френка були якісь невідомі їй справи.

— Коло інтересів містера Кеннеді було досить широке,— шанобливо зазначив Рет.— Може, пройдемо до вітальні?

— Ні! — скрикнула Скарлет, глянувши на зачинені подвійні двері. У неї і досі стояв перед очима обрис труни в тій кімнаті. Скарлет здавалося, що вона тепер повік не зможе туди зайти. Туп цього разу, як не дивно, зрозуміла її стан, хоч і не дуже схвально до нього поставилась.

— Ви можете пройти до бібліотеки,— запропонувала вона.— А мені... мені треба нагору, там у мене шитво. Я ж так його занедбала цей тиждень. Їй-богу...

І вона подалася сходами нагору, докірливо оглянувшись на Скарлет і Рета, чого вони й не помітили. Він ступив крок убік, Пропускаючи Скарлет поперед себе в бібліотеку.

— Яка це у вас була справа з Френком? — різко запитала вона.

Він підійшов до неї ближче й прошепотів:

— Справи ніякої не було. Це я просто хотів позбутись міс Туп.— Він змовк на хвильку, а тоді нахилився над нею: — Але так не годиться, Скарлет.

— Як так не годиться?

— Послуговуватись одеколоном.

— Не розумію, про що ви.

— Ще й як розумієте. Ви забагато випили.

— Ну то й що, навіть коли випила? Яке вам до цього діло?

— Чемність не завадить і в найтяжчім горі. Не пийте на самоті, Скарлет. Люди завжди про такі речі довідуються, і це завдасть шкоди вашій репутації. Та й взагалі — пити на самоті — не дуже добре. Що вам болить, голубко?

Він провів її до канапи з рожевого дерева, і вона мовчки сіла.

— Ви дозволите причинити двері?

Скарлет знала, що як Мамка побачить двері причиненими, то обуриться і буде опісля кілька днів бурчати й вичитувати, але ще гірше було б, якби Мамка почула балачку про пиття, а надто зараз, коли зникла пляшка з бренді. Тож вона тільки кивнула, і Рет стягнув розсувні двері. Коли він вернувся назад і сів біля неї, а темні його очі пильно вдивилися в її обличчя, імла смерті наче відступила перед життєвою снагою, що струменіла від нього, і кімната знову зробилася милою і затишною, а світло лампи — рожевим і теплим.

— Що вам болить, голубко?

Ніхто у світі не міг би сказати це сентиментальне слівце так пестливо, як Рет, навіть коли він промовляв його з іронією, але зараз у голосі в нього ніякої іронії не чулось. Скарлет підвела на Рета зболені очі, і від його непроникного обличчя повіяло на неї чимось заспокійливим. Вона сама не розуміла чому це — адже він такий нечулий, від нього щохвилини будь-чого можна чекати. Може, це тому,— як він не раз казав,— що вони такі схожі. Часом Скарлет думала, що всі люди, яких вона знала в житті, були їй чужі — всі, окрім Рета.