Розділ «Частина четверта»

Капітан Джефері, якого дратували глузливі пересміхи власних солдатів, відчував, що бореться невідь з ким, тож у відповідь він сердито кинув, що не треба йому ні дівчаток, ні горілки, його цікавить тільки, чи знає Краля прізвища своїх бешкетних клієнтів. О так, Краля їх знає. Вони постійні відвідувачі її закладу. Вони приходять щосереди ввечері і називають себе «середніми демократами», хоча що це означає, вона не знає і знати не хоче. І якщо вони не заплатять їй за потрощені дзеркала в залі на другому поверсі, вона притягне їх до суду. Адже в неї респектабельний заклад, і... О, прізвища? Краля тут-таки випалила одне по одному прізвища дванадцятьох підозрюваних. Капітан Джефері прикро осміхнувся.

— Ці чортові бунтарі зорганізовані незгірш за нашу таємну поліцію,— сказав він.— Вам і вашим дівчаткам доведеться завтра постати перед начальником військової поліції.

— А начальник накаже винуватцям заплатити за мої дзеркала?

— Та чорти б їх побрали, ваші дзеркала! Хай вам Рет Батлер за них заплатить. Це ж його заклад, хіба ні?

Ще до світанку в усіх родинах колишніх конфедератів знали вже все. І їхні негри, яким ніхто нічого не казав, теж усе знали — завдяки своєрідному усному способові зв’язку, незбагненному для білої людини. Всі знали деталі набігу, знали про вбивство Френка Кеннеді й калічного Томмі Велберна, про те, що Ешлі поранило, коли він ніс загиблого Френка.

Гірку ненависть жіноцтва до Скарлет, яка спричинила цю трагедію, трохи послаблювало усвідомлення того, що чоловік її загинув і що вона знає про це, але не може навіть вимагати, щоб їй віддали його тіло. До завтрашнього дня, коли трупи будуть знайдені й власті повідомлять її, вона не повинна нічого знати. Френк і Томмі з пістолетами в захололих долонях лежали десь там у бур’янах за будинком Кралі Вотлінг. Янкі зроблять висновок, що вони перестріляли один одного, по-п’яному зчепившись за котрусь «дівчинку» в тому закладі. Усі дуже співчували Фен ні, дружині Томмі, яка недавно народила дитину, але ніхто не міг серед ночі пробратись до неї в дім і втішити її, бо янкі чатували там у засідці, дожидаючи повернення Томмі. А інший такий самий загін оточив будинок тітоньки Туп, сподіваючись підловити Френка.

І ще до світанку розійшлася звістка, що розслідування вестимуть того ж дня. Городяни, змучені безсонням і напруженим чеканням, розуміли, що доля цілого грона найшанованіших їхніх земляків залежить від трьох обставин: чи спроможний буде Ешлі Вілкс триматись на ногах і з’явитися перед очі начальника військової поліції з таким виглядом, наче йому всього тільки болить голова з похмілля, чи засвідчить Краля Вотлінг, що всі ці чоловіки провели вечір в її закладі, і чи Рет Батлер заявить, що був разом з ними.

Місто просто шаленіло, що все залежить від цих двох осіб. Краля Вотлінг! Завдячувати саме їй життя своїх найближчих. Дами, які, побачивши Кралю, демонстративно переходили на другий бік вулиці, тепер запитували себе, чи пам’ятає вона про це, і з жахом здригалися, що, мабуть-таки, пам’ятає. Щодо чоловіків, то ті, на відміну від своїх дружин, не відчували надто великого приниження, що їхній порятунок залежатиме від Кралі — багато хто з них вважав її зовсім не такою вже поганою особою. Допікало їм інше: що свою свободу і навіть життя вони завдячуватимуть Ретові Батлеру, спекулянтові й пристібаєві. Краля і Рет, найвідоміша в місті жінка певної поведінки та найненависніший у місті чоловік! І саме їм вони муситимуть бути вдячні!

І ще одна думка сповнювала їх безсилим гнівом: як насміхатимуться з них янкі та саквояжники. Ото вже пупа надриватимуть зо сміху! Дванадцятеро найшанованіших городян, виявляється, завсідники закладу Кралі Вотлінг! Двоє забили один одного через якусь там дешеву підтіпанку, інші так перепилися, що навіть Краля не змогла їх терпіти у себе й випровадила на вулицю, а декого з них ще й посадили під арешт, коли вони не схотіли визнати, що були в тому закладі, хоч усі знають, що таки були!

Атланта не без підстав побоювалася глузування з боку янкі. Надто довго прибульці з Півночі терпіли холодність і погорду південців, тож тепер місця собі не знаходили з радості. Офіцери будили своїх приятелів і розповідали їм новину. Чоловіки розбурхували на світанку дружин і ділилися з ними інформацією в межах, які дозволяла пристойність. А ті, нашвидку прибравшись, бігли до сусідок і ширили звістку далі. Жінки-янкі були в захопленні від новини й сміялися аж до сліз. Оце такі їхні південські лицарство та галантність! Може, тепер ці «благородні дами», що так високо дерли носа й зневажливо відкидали будь-які спроби заприязнитися, перестануть уже гоноритися, коли всі знають, де їхні чоловіки збувають час під приводом політичних сходин. Політичні сходини! Х-хе, ото кумедія!

Але хоч і сміялися північанки, до трагедії Скарлет вони ставилися з щирим співчуттям. Урешті-решт Скарлет була таки леді, одна з небагатьох в Атланті, яка поставилася до них більш-менш люб’язно. Вона вже тим викликала їхню симпатію, що мусила докладати рук до роботи, оскільки чоловік не вмів чи не хотів забезпечити їй належне утримання. І нехай він був такий плохуватий, усе-таки бідолашній гірко буде довідатись, що він її зраджував. І вдвічі гіркіше довідатись водночас і про це, і про, його смерть. Зрештою, навіть поганенький чоловік — краще, ніж ніякого, тож леді-янкі поклали собі бути подвійно люб’язнішими зі Скарлет. Що ж до інших, усіх цих добродійок Мід, Меррівезер, Елсінг, удови Томмі Велберна, а над усе місіс Ешлі Вілкс, то вони сміятимуться їм просто у вічі, коли де перестрінуть. Може, хоч тепер ті навчаться бути трошки чемнішими.

Переважно про це саме шепотілися поночі й у темних покоях північної частини міста. Дружини конфедератів палко запевняли своїх суджених, що їм байдужісінько, якої думки про них будуть янкі. Але в глибині душі вони відчували, що хай би краще їх прилюдно відшмагали, аніж оце їм доведеться мовчки терпіти глузування янкі й не мати змоги сказати правду про власних чоловіків.

Доктор Мід був у нестямі, що гідність його так потоптано через цю безглузду вигадку Рета Батлера про нього та про всіх інших, і заявив своїй половині, що якби він не боявся підвести однодумців, то волів би зізнатись в усьому й опинитися на шибениці, ніж твердити, що провів вечір у закладі Кралі.

— Це ж образа для тебе, місіс Мід,— гарячкував він.

— Але всі знатимуть, що ти там був не для того, щоб... щоб...

— Янкі цього не дізнаються. Якщо ми хочемо врятувати шкуру, ми повинні зробити так, щоб вони повірили. І тоді вони візьмуть нас на сміх. Я навіснію на саму думку, що хтось повірить нам і буде з нас сміятися. А для тебе це образа, тому що... тому що, моя люба, я ніколи тебе не зраджував.

— Я не сумніваюся в цьому,— місіс Мід у темряві всміхнулася й просунула свою вутлу долоню в чоловікову руку.— Але нехай би це було правдою, аби тільки жодна волосина не спала у тебе з голови.

— Та ти усвідомлюєш, що кажеш, місіс Мід? — скрикнув лікар, нажаханий таким несподівано реалістичним мисленням дружини.

— Так, я свідомо це кажу. Я втратила й Дарсі, і Філа, і ти єдиний у мене лишився, і я не хочу тебе втратити, тому я згодна навіть на те, щоб ти днював і ночував у тому закладі.

— Ти просто з глузду з’їхала! Ти не тямиш, що кажеш.