Розділ «Частина третя»

У переході вона помітила свого сина, що з шаблею в руці зашився в куток. Очі його були заплющені, на личку застигла якась неприродна умиротвореність.

«Боже! Помер! Його залякали до смерті!» — подумала вона в розпачі, але не зупинилась, а пробігла далі, де в кінці переходу біля кухонних дверей завжди стояло відро з питною водою.

Скарлет змочила край килимка у відрі і, набравши повні легені повітря, знов пірнула в повну диму кухню й захряснула за собою двері. Здавалося, цілу вічність вона, кашляючи, крутилася по кухні й безперестану гупала килимком по язиках полум’я, що один за одним схоплювалися навкруги. Двічі займалась її довга сукня, і вона гасила той вогонь голіруч. Їй бив у ніздрі нудотний запах присмаленого волосся, що вільно розметалось у неї по плечах, коли повипадали шпильки. Полум’я за її спиною ширилося в напрямку критого переходу — вогненні змії корчились і вистрибували, і вона, геть знеможена, відчувала, що всі її зусилля марні.

Аж це двері широко розчахнулися, і від свіжого струменю повітря полум’я ще вище фахнуло вгору. Тоді двері лунко зачинились, і в димовому вихорі напівосліпла Скарлет побачила Мелані, як та затоптувала вогонь ногами й молотила по ньому чимось темним і важким. Скарлет чула її дихання, бачила, як вона заточується, згинаючись то вперед, то назад і вимахуючи килимком. На мить перед нею промайнув проблиск її блідого обличчя з примруженими від диму очима. Далі ще одну вічність вони вже обидві пліч-о-пліч змагалися з вогнем, і тільки по тому Скарлет стала помічати, що язики полум’я маліють. Раптом Мелані обернулася до неї і з криком огріла килимком по спині. Круговерть диму підхопила Скарлет і занурила в темряву.

Коли вона розімкнула повіки, то побачила, що лежить на тильній веранді, голова її затишно спочиває на колінах у Мелані, а надвечірнє сонце світить просто в очі. Руки, обличчя й плечі у неї нестерпно боліли від опіків. Негритянські хатини все ще повивав густою хмарою дим, і в повітрі стояв гострий запах паленої бавовни. Скарлет угледіла пасемка диму з кухні і спробувала шарпнутись на ноги. Але спокійний голос Мелані стримав її.

— Лежи тихо, люба. Вогню вже нема.

Якусь хвильку вона лежала без руху з заплющеними очима і полегшено переводила подих, чуючи, як поряд тихенько посапує крізь сон немовля і так знайомо гикає час від часу Вейд. Отже, він, хвала Богові, живий! Вона розплющила очі й подивилась на Мелані. Кучері їй обсмалило, обличчя почорніло від кіптяви, але в погляді іскрилося збудження, а на устах була усмішка.

— Ти чорна, як негритянка,— пробурмотіла Скарлет, зручніше вкладаючись головою на тому, що правило їй за подушку.

— А ти як загримована під негритянку танцівниця,— незворушно відповіла їй Мелані.

— А чого ти мене вдарила?

— Бо в тебе, моя люба, вся спина загорілась. Я й не уявляла, що ти зімлієш, хоча, Бог свідок, ти сьогодні за день стільки натерпілася, що воно й не дивина... Я кинулася додому, тільки-но загнали худобу в безпечне місце у лісі. Мене такий страх брав, коли я думала, що ти з дитиною тут сама. А ці янкі... вони нічого тобі не заподіяли?

— Якщо тебе цікавить, чи не згвалтували мене, то ні,— запевнила її Скарлет і аж застогнала, спробувавши підвестись. Якщо голова у неї спочивала досить вигідно на колінах у Мелані, то про тіло, що лежало на твердих дошках ганку, цього не можна було сказати.— Але вони загребли геть усе чисто, геть усе. У нас нічого не лишилося... А чого ти так усміхаєшся?

— Ми не втратили нікого з родини, й діти наші цілі, і зберігся дах над головою,— мовила Мелані, не приховуючи радості.— А в наші часи чогось більшого не можна й сподіватися... Боженьку, але ж Бо мокрий! Янкі, певно, і його пелюшки поцупили. Він... А що це у нього тут, Скарлет?

Мелані перелякано застромила руку під спину немовляти й витягла звідти гаман. Хвилину вона роздивлялась його, наче вперше зроду побачивши, а тоді залилася сміхом, напрочуд веселим і життєрадісним.

— Ніхто в світі, крім тебе, не здогадався б це зробити! — скрикнула Мелані і, обнявши Скарлет, поцілувала її.— І такої неймовірної сестри, як ти, нема ні в кого на світі.

Скарлет не опиралася цим обіймам, бо була занадто знесилена, бо слова похвальби приємно лестили її себелюбство, бо в темній від диму кухні у неї зродилася більша повага до невістки і щось близьке до справжньої приязні.

«Ніде правди діти,— мусила визнати Скарлет подумки,— коли її потребуєш, вона завжди знаходиться поруч».

Розділ XXVIII

Раптово похолоднішало й настали шпаркі морози. Крижаний вітер продирався крізь шкалубини в дверях, моторошно деренчав віконними шибками у нещільних рамах. З оголених дерев облітали рештки листя, і тільки сосни не скидали свого вбрання, чорними холодними силуетами вимальовуючись на тлі блідавого неба. Вибоїста червінь шляхів затужавіла на кремінь, і над Джорджією розпростер свої крила голод.

Скарлет із гіркотою згадувала свою розмову з бабцею Фонтейн. Того дня двомісячної давності, який тепер неначе відсунувся на бозна-скільки років у минуле, вона сказала старій дамі: найстрашніше, що могло спіткати її в житті, вже минуло,— і сказала це щиро. Але тепер ті слова здавалися просто школярським перебільшенням. Перед тим як Шерманові солдати вдруге пройшли через Тару, вона ще мала невеличкі запаси харчів та грошей, і мала бавовну, яка дала б їй змогу дотягти до весни. Тепер же бавовни не стало, харчів теж, гроші втратили свою вартість, і нічого за них не можна було купити, а сусіди опинилися ще в гіршій скруті, ніж вона. Бо ж вона мала принаймні корову з телям, кілька поросят і коня, тоді як у сусідів нічого не лишилося, окрім тієї дрібниці, що вони встигли сховати в лісі або закопати у землі.