Розділ «Частина третя»

— Трохи кукурудзи, ямсу й бобів. Га скажена дівка на коні, мабуть, таки попередила їх.

— А що в тебе, рядовий Пол Рівер?

— Та майже нічого, серже. Трохи недобірків, та й годі Швидше берімся далі, поки вся околиця не провідала, що ми йдемо.

— А під коптильню заглядали? Звичайно там усе закопують.

— У них нема коптильні.

— А в негритянських хатинах?

— Там сама бавовна. Ми її підпалили.

Скарлет на хвильку пригадалися нескінченні спекотні дні на бавовниковому полі, нестерпний біль у крижах, плечі натерті до саден. І все даремно. Бавовни вже нема.

— Щось у вас не дуже великі статки, пані, га?

— Тут уже бували ваші,— холодно відказала вона.

— А й правда. Ми були в цих краях у вересні,— сказав один солдат, крутячи щось у пальцях.— Я й забув.

Скарлет побачила, що це в нього золотий наперсток Еллен. Як часто поблискував він на пальці матері, коли вона шила! Наперсток оживив у пам’яті Скарлет болісні згадки про тендітні материні руки. А тепер він лежав на брудній зашкарублій долоні чужинця і невдовзі помандрує кудись на північ, де якась північанка хизуватиметься цією здобиччю. Наперсток Еллен!

Скарлет схилила голову, щоб ворогові не було видно її плачу й сліз, які тихенько скапували на тільце немовляти. Крізь поволоку в очах вона бачила, як солдати рушили до дверей, чула, як сержант лунко й хрипко віддавав команду Вони відходили, і Тара вціліла, але Скарлет майже не відчувала від цього радості, пригнічена згадками про Еллен. Не дуже відлягло їй від серця й тоді, коли побрязкування їхніх табель та відгомін кінських копит стали поволі даленіти: раптом знесилена й апатична до всього, вона стояла й тільки дивилась, як вони від’їздили, поживившись грабунком — одежею, ковдрами, картинами, курками й качками, свинею.

Потім у ніздрі їй війнуло димом, і вона обернулась у той бік, хоч відколи спало напруження, до бавовни їй зробилося зовсім байдуже. Крізь відчинені двері їдальні вона побачила, як мляво куриться дим з негритянських хатин. Це йшла з димом бавовна. Йшли з димом гроші, які дали б їм змогу сплатити податки й перебути зимову холоднечу Вона нічим тут не могла зарадити, їй залишалося тільки дивитись. Вона й раніше бачила, як горить бавовна, і знала, що цей вогонь важко загасити, навіть коли є багато людей Ще дякувати Богові, що хатини віддалік від будинку. І що сьогодні нема вітру, щоб занести сюди іскри.

Раптом вона крутнулась убік і завмерла, мов пойнтер, нажаханими очима дивлячись уздовж холу, на критий перехід до кухні. Звідти теж клубочився дим!

Майнувши до кухні, вона десь напівдорозі поклала долі немовля, десь там одірвала від себе Вейдові рученята, підштовхнувши його до стіни. Але коли вбігла в наповнену димом кухню, зразу відсахнулася й розкашлялась, очі від диму зайшли слізьми. За мить, однак, вона знову рвонулася всередину, прикривши ніс подолом сукні.

В кухні стояла темінь, бо освітлювало її лише одне маленьке віконце, та й через густий дим нічого не було видно, тож Скарлет тільки чула сичання й потріскування полум’я. Примруженими очима з-під долоні вона розгледіла, що вогняні язики стеляться по підлозі до стін. Хтось порозкидав з коминка охоплені вогнем головешки по всій кухні, і сухі, як губка, соснові дошки підлоги зразу й зайнялися, чвиркаючи вгору іскрами, мов водою.

Скарлет метнулася назад до вітальні й ухопила клаптюватий килимок, перекинувши по дорозі два стільці.

«Я ж сама нізащо не погашу його! Нізащо, нізащо!

О Боже, коли б хоч хтось поміг! Тара горить, Тара! О Боже! Гак он воно що той куций покидьок мав на увазі, коли казав, що він ще дасться упам’ятку! Краще хай би вже він і забрав ту шаблю!»