Розділ «Частина перша»

Вона мала на думці: «...коли я не з тим, хто мені найлюбіший», але Джералд, вражений, як вона легковажно відкинула його шляхетний дарунок, ту землю, яка для нього була найдорожча у світі — звісно, після Еллен,— не дав їй договорити, скипівши від гніву:

— То це ти, Скарлет О’Гара, смієш казати мені, ніби Тара, ця наша земля,— нічого не варта?

Скарлет уперто кивнула головою. Серце її розривалося з болю, і їй було вже однаково — розшаленіє батько чи ні.

— Земля — це єдина річ на світі, чого-небудь варта! — кричав він, помахом коротких цупких рук виявляючи всю глибину свого обурення.— Таж це єдина річ на світі, тривкіша за всіх нас, затям це собі навік! Це єдине, заради чого варто працювати, за що варто боротись... За що варто й померти!

— Ой тат,— бридливо скривилася Скарлет,— ти говориш чисто як ірландець!

— А хіба я коли соромився цього? Ні, я цим навіть пишаюся. І не забувай, панночко, що й ти напівірландка. А для кожного, у кому бодай краплина ірландської крові, земля, на якій він живе, наче рідна матір. Мені зараз сором за тебе. Я даю тобі в дарунок найпрекраснішу землю на світі — звісно, як не брати до уваги округи Міт у старому краю,— а ти що мені за це? Пирхаєш носом!

Джералд уже почав розпалювати в собі праведний гнів, та раптом затнувся, глянувши на пригнічене обличчя Скарлет.

— Але ж ти не розумієш, їй-бо. Це ще прокинеться в тобі — любов до землі. Ніде ти від цього не дінешся, бо ти теж ірландка. Просто ти ще дитина, і в голові у тебе самі кавалери. Ось коли підростеш, тобі стане ясно... А все-таки подумай-но про Кейда, чи про близнюків, чи про котрогось із синів Івена Манро — я тобі таке бучне весілля впоряджу, що ну!

— Ой тат!

Але Джералдові вже набридла ця розмова: то ж треба було, щоб така морока звалилася на його голову. Крім того, йому було прикро, що Скарлет не втішила навіть пропозиція вибрати собі найкращого жениха в цілій окрузі, та ще й з його обіцянкою відписати їй Тару на додачу. Джералд любив, коли його дарунки приймали з поцілунками і вдячним сплескуванням рук.

— І перестань супитись, панночко. Байдуже, кого ти вибереш, аби лише він був тобі вдачею люб, та був джентльмен, південець і взагалі чоловік достойний. А кохання — воно до жінки приходить у шлюбі.

— Ой тат, ти так по-старосвітськи думаєш!

— Зате правильно. Нащо всі ці американські витребеньки — одруження з любові, як у служників чи янкі? Найкраще, коли батьки самі вибирають чоловіка для дочки. Бо ж хіба може таке зелене дівчисько, як ти, відрізнити порядного юнака від поганця? Глянь ось на Вілксів. Відки у них така гідність і сила з покоління в покоління? Та тому, що вони одружуються поміж своїх, у межах роду, як то в них і заведено.

— О Боже! — вихопилось у Скарлет: батькові слова мимохіть озвались у ній болем, нагадавши про ту гірку новину. Джералд глянув на її похнюплену голову й безпорадно переступив з ноги на ногу.

— Та ти ніби плачеш? — запитав він, незграбно взявши дочку за підборіддя й пробуючи підвести їй голову, сам сповнений пекучого жалю.

— Ні! — різко вигукнула вона, шарпнувшись убік.

— Ти неправду кажеш, але я за це пишаюся тобою. Я радий, що ти горда, кицюню. І я хочу, щоб ти була гордою і на завтрашньому пікніку. Це нікуди б не годилося, якби по всій окрузі пішли плітки й смішки, що ти упадаєш за хлопцем, котрий тільки приятелював з тобою і нічого більшого не мав на думці.

«О, ще й як мав! — зажурено подумала Скарлет.— Я у нього й з думок не сходила, я певна. Аби мені ще хоч трохи часу, я б спонукала його заговорити... Якби не оця звичка Вілксів одружуватися серед своїх!»

Джералд узяв її руку й просунув собі під лікоть.

— Ходім уже вечеряти, і хай це все залишиться між нами. Пощо тривожити цим маму — це ні мені, ні тобі не треба. Висякай, дочко, носа.