Розділ «Частина перша»

— А Ешлі теж там був?

— Був,— Джералд випустив доччину руку і, обернувшись, пильно глянув на Скарлет.— Але якщо ти саме задля цього вийшла мене чекати, чом так зразу й не сказала?

Скарлет не знайшлась на відповідь і тільки з прикрістю відчула, що червоніє.

— Ти чого мовчиш?

Вона все не озивалася, подумки шкодуючи, що не можна отак узяти й шарпонути батька за плечі, аби замовк.

— Був і дуже привітно розпитував про тебе, як і його сестри, і всі вони казали, що сподіваються неодмінно побачити тебе на завтрашньому пікніку. Я, звичайно, запевнив їх,— додав він не без задньої думки,— що ти приїдеш. А тепер, дочко, кажи, що там у тебе з Ешлі?

— Нічого,— коротко відповіла Скарлет, смикаючи Джералда за рукав.— Ходімо в дім, тат.

— Ага, то тепер тобі закортіло в дім,— зауважив батько.— Але я не зрушу з місця, поки ти не скажеш, що до чого. Тож-то я помічав, що ти останнім часом якась наче не в собі. Він, може, загравав з тобою? Чи просив твоєї руки?

— Ні,— відказала вона.

— І вже не попросить,— промовив Джералд.

Скарлет спалахнула, але він стримав її помахом руки.

— Помовч, панночко! Сьогодні я почув від Джона Вілкса під великим секретом, що Ешлі одружується з Мелані. Завтра оголосять заручини.

Скарлет відпустила батьків рукав, і рука її безсило повисла. Отже, це правда!

Гострий біль, наче від пазурів хижака, врізався їй у серце. Вона відчула на собі Джералдів погляд — у ньому було й співчуття, і розгубленість, бо ж батько не знав, як зарадити цьому лихові. Він любив Скарлет, але водночас усвідомлював і свою безпорадність перед лицем її дитинних прикрощів. Еллен — та знала відповідь на всі на світі питання. До неї хай би Скарлет і зверталася.

— Що це ти на посміховище виставляєш і себе, і всіх нас? — вигукнув на весь голос, як завжди у хвилини збудження, Джералд.— Упадаєш за хлопцем, котрий тебе не любить, коли могла б вибрати собі найкращого жениха в окрузі?

Гнів і ображена гордість на мить приглушили її біль.

— І зовсім я за ним не упадаю... Просто... ця новина вразила мене.

— Ну й брешеш! — кинув їй Джералд, але, глянувши на похнюплене доччине обличчя, раптом злагіднів.— Пробач, доню. Але ж кінець кінцем ти ще дитя, і кавалерів у тебе хоч греблю гати.

— Мамі було тільки п’ятнадцять, коли вона вийшла за тебе, а мені вже шістнадцять,— мовила приглушеним голосом Скарлет.

— Твоя мама — це інша річ,— заперечив Джералд.— Вона ніколи не була така шалапутна, як ти. Ну годі, доню, не хмурся так, ось через тиждень ми поїдемо з тобою у Чарлстон до тітоньки Юлейлії, і ти як наслухаєшся про всю цю колотнечу з Фортом Самтером, то й думати забудеш про Ешлі.