Розділ 3

— Один?

— Одного я бачив!

— Мусить він бути надто голодний, раз намагається скубнути нас ще до того, як темрява впаде, — ґном поплював на долоні й міцно схопився за руків’я сігілю. — Ха! Зараз переконається, що обжерливість губить! Мільво, всади йому стрілу у сраку, а я з нього сумніви випущу!

— Нічого я там нє бачу, — просичала Мільва із пір’ям стріли біля підборіддя. — Ані травинка між камінням нє здригнеться. Чи воно тобі не привиділося, гноме?

— Аж ніяк, — запротестував Парціфаль. — Бачте отой камінь, що виглядає, наче розвалений стіл? Отамочки гуль сховався, за той, власне, камінь.

— Залишіться тут, — Ґеральт швидким рухом витягнув меч з піхов на спині. — Стережіть баб і слідкуйте за кіньми. Якщо гулі нападуть, звірі впадуть у шал. Я піду й перевірю, що воно було.

— Сам ти не підеш, — рішуче запротестував Золтан. — Тоді, на просіці, я дозволив тобі йти самому, бо я перед віспою обісрався. І через те дві ночі від сорому спати не міг. Ніколи більше! Перціфалю, а ти куди? У тили? Ти ж ніби упиря побачив, тож тепер у передній стражі підеш. Не бійся, я йду за тобою.

Вони обережно увійшли між каміння, намагаючись не шелестіти хвощем, що сягав Ґеральту вище коліна, а ґному — до пояса. Наближаючись до дольмена, на який вказав Перціфаль, спритно розділилися, відрізуючи гулю можливі шляхи втечі. Але стратегія виявилася даремною. Ґеральт знав, що так буде, — його відьмацький медальйон навіть не тьохнув, нічого не сигналізував.

— Нікого тут немає, — ствердив цей факт Золтан, розглядаючись. — Ані живої душі. То був привид, Перціфалю. Фальшива тривога. Нагнав ти на нас даремно страху, тому годен ти копняка під сраку.

— Бачив я! — заперечив гном. — Бачив, як між камінням він перескакував! Худий був, чорний, наче збірник податків…

— Мовчи, гноме дурнуватий, бо я тебе…

— Що воно за дивний запах? — запитв раптом Ґеральт. — Не відчуваєте?

— А й справді, — ґном принюхався, наче гінчак. — Дивно смердить.

— Трави, — Перціфаль потягнув своїм вразливим, довгим на два дюйми носом. — Полин, базилік, шавлія, аніс… Цинамон? Що за дідько?

— Чим смердять гулі, Ґеральте?

— Трупами, — відьмак роззирнувся швидко, шукаючи слідів серед трав, потім кількома швидкими кроками повернувся до нахиленого дольмену й легенько постукав плазом меча об камінь. — Вилазь, — сказав крізь стиснуті зуби. — Знаю, що ти там є. Швидко, або ж пхну у діру залізом.

Із вправно замаскованої ями під камінням почулося тихе шарудіння.

— Вилазь, — повторив Ґеральт. — Нічого ми тобі не зробимо.

— Волос з голови не спаде, — солодко запевнив Золтан, підіймаючи над дірою сігіль і грізно обертаючи очима. — Сміло виходь!

Ґеральт похитав головою і рішучим жестом наказав йому відступити.