Розділ 3

— А чому ні?

Ґном глянув на нього уважно, але нарешті рішився, рішучим кроком наблизився до хатки, ґречно постукав у одвірок й увійшов. Не виходив кілька битих хвилин, а тоді раптом з’явився у дверях.

— Ґеральте, Перціфалю, Лютику, давайте. Побачите дещо цікаве. Ну, сміливіше, без церемоній, пан Регіс нас запрошує.

Усередині хати було темно, нутро її наповнював теплий, приголомшливий, дратуючий ніздрі запах, що йшов головним чином від трав і коріння, якими були обвішані усі стіни. За всі меблі слугував тапчан, також засланий зіллями, а також кривий стіл, заставлений незліченною кількістю скляних, глиняних і порцелянових пляшечок. Скупе світло, що дозволяло бачити усе це, забезпечувало вугілля у вогнищі дивної пузатої невеличкої печі, що нагадувала черевату клепсидру. Піч оточувало павуче мереживо блискотливих трубок різного діаметру, викручених у спіралі та дуги. Під однією з тих трубок стояло дерев’яне цеберко, у яке щось капало.

Побачивши піч, Перціфаль Шуттенбах вибалушив очі, роззявив рота, зітхнув, а тоді підскочив.

— Хо-хо-хо! — закричав із захватом, який неможливо було приховати. — Що я бачу? Це ж найспражнісінький атанор, суміщений із алембиком! Забезпечений ректифікаційною колоною і мідяним охолоджувачем! Чудова робота! Ви самі то сконструювали, пане цирульнику?

— Авжеж, — скромно признався Еміель Регіс. — Я займаюся виготовленням еліксирів, тож мушу дистилювати, витягати п’яту есенцію, а ще…

Він урвав себе, побачивши, як Золтан Хівай ловить краплю, що крапає з трубки, і облизує пальця. Ґном зітхнув, на його рум’яному обличчі вималювалася невимовне блаженство.

Любисток не витримався, також спробував. І стиха застогнав.

— П’ята есенція, — визнав, плямкаючи. — І хіба шоста, якщо не сьома.

— Ну так… — цирульник легенько посміхнувся. — Я казав, що дистилят…

— Самогон, — виправив його без натиску Золтан. — Та ще й який. Спробуй, Перціфалю.

— Але я не розуміюся на органічній хімії, — неуважно відповів гном, на колінах оглядаючи подробиці монтажу алхімічної печі. — Сумніваюся, аби я впізнав складники…

— Дистилят — з альрауни, — розвіяв сумніви Регіс. — Збагачений белладоною. І ферментованою крохмальною масою.

— Чи то — затиркою?

— Можливо й так то назвати.

— А якийсь кубок отримати можна?

— Золтане, Любистку! — Ґеральт склав руки на грудях. — Чи ви оглухли? То мандрагора. Залиште той казанок у спокої.

— Але ж, дорогий пане Ґеральте, — алхімік вигріб невеличку мензурку з-поміж запилених реторт і бутлів, ретельно витер її ганчіркою. — Немає чого лякатися. Мандрагора — рослина відповідним чином сезонована, а пропорції старанно дібрано й ретельно відміряно. На лівр маси крохмалю даю тільки п’ять унцій альрауни, а белладони — лише півдрахми…

— Не про те йшлося, — Золтан глянув на відьмака, зльоту зрозумів, посерйознішав, обережно відступив від печі. — Не про те говоримо, пане Регісе, скільки драхмів ви вкидаєте, а про те, скільки драхма альрауни коштує. Занадто дорогий той напій для нас.