Розділ 3

Був майже вечір, коли десь після години кружляння серед ярів й урочищ Золтан Хівай затримався, перекинувся кількома словами із Перціфалем Шуттенбахом, після чого розвернувся до решти компанії.

— Не кричіть і не смійтеся з мене, — сказав. — Але здається, що я заблукав. Не знаю, холера ясна, де ми є і в який бік повинні йти.

— Дурниць не кажи, — занервував Любисток. — Як це — не знаєш? Ми ж берегом річки йдемо. А там, у яру, то ж досі ваша річка О. Я правий?

— Правий. Але зауваж, у який бік вона тече.

— Прокляття. Це неможливо!

— Можливо, — сказала похмуро Мільва, терпляче витягуючи листя і сухі голки з волосся веснянкуватої дівчинки, яку везла у сідлі. — Загубилися ми серед ярів. Річка крутиться, вигинає підкови. Ми на вигині.

— Але ж це все ще річка О, — упирався Любисток. — Якщо ми станемо триматися річки, то не зможемо заблукати. Річкам трапляється кружляти, визнаю, але врешті-решт усі вони неодмінно кудись впадають. Такий уже порядок світу.

— Не вимудряйся, співаку, — зморщив ніс Золтан. — Закрий рота. Не бачиш, я думаю?

— Ні. Нічого не вказує, щоб ти думав. Повторюю: тримаємося бігу річки, й тоді…

— Припини, — гримнула Мільва. — Ти містянин, світ твій мурами огороджено, отам, може, мудрість твоя і варта чогось. Глянь навкруги! Долина ярами порізана, береги стрімкі й зарослі. Як ти хочеш уздовж річки йти? Узбіччям яру вниз, у хащі й багно, знову наверх, коней за вуздечку тягнути? Після двох ярів ти так дихалку зірвеш, шо на половині узбіччя пластом ляжеш. Ми жінок і дітей ведемо, Любистку. А скоренько сонце зайде.

— Я помітив. Але добре, мовчу. Послухаю, що запропонують слідопити, які із лісами на «ти».

Золтан Хівай почухав голівку лайливого папуги, накрутив на палець жмутик бороди, шарпнув із злістю.

— Перціфалю?

— Напрямок ми більш-менш знаємо, — гном глянув на сонце, що висіло вже над самими кронами. — Тож перша концепція така: плюнемо на річку, повернемося, вийдемо з ярів знову на суху місцину і йдемо через Фен Карн, через міжріччя, аж до Хотлі.

— Друга концепція?

— О — мілка. Хоча по останнім дощам несе трохи більше води, ніж звичайно, можна її убрід перейти. Переріжмо ті петлі, йдучи вбрід через потік, скільки б разів він нам не загороджував шлях. Тримаючи напрямок по сонцю, вийдемо напряму на розпадок Хотлі й Іни.

— Ні, — відізвався раптом відьмак. — Від другої концепції я пропоную відразу відмовитися. Навіть не думаймо про те. На тому березі ми раніше чи пізніше, але впакуємося в якесь з Мехунових Урочищ. То паскудні місця, я рішуче раджу триматися від них подалі.

— Виходить, ти знаєш ці терени? Був ти тут колись? Знаєш, як звідси вийти?

Відьмак мовчав хвильку.

— Я був там один раз, — сказав, тручи чоло. — Три роки тому. Але в’їхав я з протилежного боку, зі сходу. Прямував на Брюґґе і хотів скоротити собі шлях. А як вийшов — не пам’ятаю. Бо вивезли мене напівживим на возі.