Розділ 3

— Вірно, — підтримав Любисток. — Мені також не подобаються оті дими. Навіть якщо Темерія перейшла у наступ, перед нами ще можуть бути передові нільфгардські ескадрони. Чорні роблять глибокі рейди. Виходять у тили, об’єднуються із скойа’таелями, чинять безлад і повертаються. Я пам’ятаю, що робилося у Верхньому Соддені під час попередньої війни. Мені також здається, що треба йти лісами. У лісах нам нічого не загрожує.

— Я б не був настільки впевнений, — Ґеральт вказав на останнього повішеника, який, хоча й висів високо, замість стоп мав поорані пазурами, скривавлені обрубки із кістками, які з них стирчали. — Гляньте. То робота гулів.

— Упирів? — Золтан Хівай відступив, сплюнув. — Трупоїдів?

— Авжеж. Серед ночі ми мусимо стерегтися.

— Куррррва! — проскреготів Фельдмаршал Дуда.

— Із язика ти в мене те зняла, пташко, — нахмурився Золтан Хівай. — Ото попали ми у тарапати. Тож як? У ліс, де упирі, чи дорогою, де війська й мародери?

— У ліси, — сказала із переконанням Мільва. — Й у найгустіші. Я волію гулів, а нє людей.

***

Ішли лісами, спочатку обережно, напружено, реагуючи на кожен шелест у хащах. Утім, скоро набули впевненості у собі, гумору й попередньої швидкості. Не бачили ані гулів, ані найменших слідів їхньої присутності. Золтан жартував, що упирі й будь-які інші демони мусили довідатися про війська, що наближаються, а якщо потвори мали можливість побачити у ділі мародерів і верденських волонтерів, то, охоплені жахом, заховалися б у найглибших хащах, де зараз і сидять, трясучись і дзвенячи іклами.

— І стережуть упириць, жон своїх і дочок, — бурчала Мільва. — Монстри знають, шо войовники у поході навіть вівцю нє пропустять. А як бабську сорочку повісити на дерево, то героям досить буде й дірки від сучка.

Любисток, який уже довгий час не втрачав натхнення і гумору, настроїв лютню і почав складати відповідний куплет про верби, дупла й темпераментних вояків, а ґноми й папуга навперейми підказували йому рими.

***

— О, — повторив Золтан.

— Що? Де? — запитав Любисток, устаючи у стременах і заглядаючи до яру, у напрямку, куди вказував ґном. — Нічого не бачу!

— О.

— Не плети, наче папуга! Що: «о»?

— Річка, — спокійно пояснив Золтан. — Права притока Хотлі. Зветься О.

— Ааа…

— Та де там! — засміявся Перціфаль Шуттенбах. — Річка А впадає до Хотлі вище, чималий шмат шляху звідси. А це — О, а не А.

Яр, по дну якого текла річка із нескладною назвою, заріс кропивою, що сягала над голови пішим ґномам, яро пахнув м’ятою і спорохнявілим деревом, а навкруги чулося неустанне кувікання жаб. Мав він також і стрімке узбіччя, і саме воно виявилося фатальним. Віз Вери Левенгаупт, який на початку подорожі відважно переносив негаразди долі й подолав усі перешкоди, програв у сутичці із річкою О. Він вирвався з рук ґномів, які супроводжували його униз, з’їхав, підскакуючи, на саме дно яру — і буквально розлетівся.