Розділ 3

— Красномовством. Перепрошую. Станьмо користатися простішими словами.

Ґеральт скривив губи у псевдопосмішці.

— Слушно, — сказав. — Легко підхопити ту манеру й почати використовувати такі слова щодня. А люди тоді вважатимуть співрозмовника за наглючого блазня.

— Або за алхіміка, — сказав Золтан Хівай, черпаючи мензуркою з цеберка.

— Або за відьмака, — пирхнув Любисток. — Який начитався усякого, аби могти імпонувати одній чародійці. Чародійки, панове мої, ні на що так не летять, як на вишукану балаканину. Вірно я кажу, Ґеральте? Ну, розкажи нам щось…

— Пропусти свою чергу, Любистку, — холодно сказав відьмак. — Занадто швидко на тебе діють алкалоїди, що містяться у цьому самогоні. Розпатякався ти.

— Попустився б ти, Ґеральте, — скривився Золтан, — із тими своїми секретами. Любисток нам небагато нового сказав. Нічого із тим не вдієш, що ти ходяча легенда. Історії про твої пригоди навіть у вертепах грають. У тому числі й історію про тебе й про чародійку на ім’я Гвиневра.

— Йеннефер, — поправив тихенько Регіс. — Я бачив такий спектакль. Історія про полювання на джина, наскільки пам’ятаю.

— Я був під час того полювання, — похвастався Любисток. — Сміху було, скажу вам…

— Розкажи усім, — Ґеральт устав. — Запиваючи й добряче усе прикрашуючи. А я піду пройдуся.

— Гей же, — обурився ґном. — Нема чого ображатися…

— Ти мене не зрозумів, Золтане. Піду спорожню січовий міхур. Таке навіть із ходячими легендами трапляється.

***

Ніч була холодною, як сто дияволів. Коні тупали й форкали, пара виривалася з їхніх ніздрів. Залита місячним сяйвом хатинка цирульника виглядала воістину казково. Така собі хатка лісової феї. Відьмак зав’язав штани.

Мільва, яка вийшла одразу після нього, нерішуче кахикнула. Довга тінь її зрівнялася із його тінню.

— Чом ти зволікаєш? — запитала. — Справді на них розізлився?

— Ні, — заперечив він.

— Якого ж тоді біса стоїш ти тут сам-один, під місяцем?

— Підраховую.

— Га?